«Не робіть з мене дурну, — сказала вона. — Ви мені не дасте віка дожити».
«Чого ти кипиш? — сказав батько. — У нас що, пропадали яйця там, де кури несуться?»
«Наче ні, а може, котрась десь несеться, що я і не знаю. Хто їх розбере, буває, курка одіб’ється і в кущах несеться».
«Слухай! — аж скрикнув батько. — Це ж вона, куниця».
«Ти що — вчадів?»
«Їй-бо вона, я десь чув таке. Це вона крала в людей і носила сюди, щоб її не чіпали».
Мати ще сварилася з батьком: ти з розуму вижив, чоловіче; а Степанко бачив і після того ще не раз бачив, як темної ночі вилазить з їхнього горища куниця, потім повертається з яєчком у зубах, обережно так тримає його, щоб не роздушити, обережненько сходить по драбині у сіни і кладе яєчко у жлукто, щоб її не чіпали, не вигонили з теплого кубельця у сіні, бо вона ж не робить ніякої шкоди, навпаки, ще й віддячує господарям за добро.
Добро? Яке ж добро, коли… он кров на снігу… Це він, він вигнав куницю з горища прямо до Совицького, аби не він, той би її не вбив. Степанко не хотів, він не знає, як це сталося… Не так, не так…
Де ж Катерина, де це можна стільки ходити? За вікном уже сутеніє, а її нема.
Рибка майже готова, зосталося вплести хвостика — ось так, доточити китицю.
З нею щось сталося… Ні, ні… Може ж Катерина трохи спочити від цієї лікарні. Побачила, що йому покращало, пішла трохи розвіятися, може, навіть пішла у кіно або ще кудись, у Києві є куди піти. Швидше б верталася, Степан має щось їй сказати. Він таке вирішив, що не знає, як подивиться на це Катерина. Треба її умовити, а потім разом переконати Муталіба — мабуть, це буде непросто, але Степан умовить… Хай там що, він свого доможеться, зробить так, як воно має бути. Так, як треба…
Але Катерини немає, і він не знає що й думати. Згадує останню їхню розмову: може, сказав їй щось не так?
Вона присіла біля нього на краєчок ліжка. Чудна така — у білому халаті, в білій косинці. Торкнулася його щоки теплими сухими губами.
— Як ти? — спитала.
— Краще за всіх. Як може почуватися чоловік біля такої жінки?
— Не знаю.
— Я хочу танцювати.
— Ти ніколи не танцював.
— Бо не вмію. А тепер хочу. Навчиш мене?
— Звичайно, — сказала вона і повернулася лицем до вікна. — Схоже, збирається на дощ.
— Так, — сказав він. — А я думаю, чого ти пахнеш дощем?
— Не вигадуй.
— Ти справді пахнеш дощем. Так приємно… Чому ти не поїдеш додому? — раптом спитав він.
— А можна — я сама вирішуватиму, що мені робити?
— Хіба ти не скучила за дітьми?
— Ні, — сказала вона.
— Навіщо ти кажеш неправду?
— Я скучила за тобою.
— Давно не бачилися.
— Це навіть добре, що ми тут удвох. Є тільки ти і я, більше нікого.
— Авжеж, — сказав він. — Як на курорті. Нарешті таки вибралися.
Він узяв її руку. Вона теж була тепла й суха.
— Мені всі заздрять, правда ж?
— За що? — спитала Катерина.
— Що в мене така жінка. Що ти в мене є.
— Перестань.
— Я люблю тебе, Катю.
— Справді? Ти мені ніколи не казав такого.
— Я тебе дуже люблю. Але прошу — поїдь на день-другий додому. Мені буде легше.
— Легше? Без мене?
— Не тому, що без тебе. Поїдь.
— І не подумаю.
Коли Катерина вийшла з палати, об шибку легенько зашарудів дощ.
Де ж вона, де? Він так скучив, наче не бачив її сто років.
Ось, здається, хтось іде. Ні, це не Катерина. Її кроки, її ходу він упізнає здалеку. Це не вона…
2
— О, то ми вже геть молодцем! — весело сказав Муталіб, але радість його була вдаваною, вона призначалася тільки Степанові, бо Муталіб боявся радіти, боявся загадувати наперед. Він знав, що таке полегшення часто буває перед кризою, просвітлення нерідко приходить до хворого перед найстрашнішим. Лихі думки він гнав од себе, проте й важко вірилося, що зрушення це безповоротне, що найгірше позаду; організм, схоже, тимчасово піддався лікам, але хвороба лише причаїлася і невідступно чигає, щоб узяти своє.
— Скоро буду танцювати! — сказав Степан.
— Ану покажи, що змайстрував.
Муталіб узяв оранжеву рибку, покрутив у руках.
— Гарна штучка. Ти що, й раніше займався цим?
— Ні, тільки тут. Нудьга заїла.
— Нічого, підселимо до тебе молодого хлопця, буде веселіше.
— Діло не в тому.
Степан подумав, що самому лежати краще, аби лиш прийшла Катерина. До того ж йому тепер байдуже, кого покладуть у цю палату. Муталіб ще не знає, але Степан йому все пояснить.