— Ти сьогодні не бачив Катерину? — спитав він.
— А що? — насторожився Муталіб.
— Сьогодні вона ні разу до мене не заглянула.
— Я бачив її….
— Де?
— Не переживай, нічого з нею не сталося. Це я… я наказав, щоб сьогодні вона не приходила.
— Чому?
— Тобі вже краще, нехай відпочине.
Муталіб і самого себе переконував, що тільки через це відіслав Катерину з клініки, але десь у глибині душі якийсь чортик підказував, що ні, була ще й інша причина, у якій він собі не хотів зізнаватися.
Муталіб сьогодні зранку нагримав на Катерину і майже вигнав її з клініки. Був у кепському настрої, останніми днями взагалі ходив як у воду опущений: у домі Клавдії Іванівни в неділю ніхто цілий день не брав слухавку, а ввечері відповіла сама Клавдія Іванівна і сказала, що вибачай, вони з Надірою цілий день провели у лісі, авжеж, у лісі, а не в Ботанічному саду, і дитина так надихалася чистим повітрям, що заснула ще в машині, наголосила Клавдія Іванівна, і тепер спить, як після маківок, прогулянок з неї досить.
Ну що ж, подумав Муталіб, моя карта бита, ваша взяла, товаришу майор, а тут ще сьогодні вранці «пощастило» їхати на роботу разом з Оприщенком, той протиснувся до Муталіба у трамваї, майже нічого не говорив цілу дорогу, тільки сопів і цмокав своїм карасячим ротиком, а потім зітхнув і мовив багатозначно: «Не переживайте, колего, є така стародавня мудрість: переживати треба тоді, коли вже сталося».
Що він мав на увазі — чи Іринку, чи Степана, чи, може, все разом — Муталіб не знав, та насилу стримався, щоб не послати Оприщенка з його стародавньою мудрістю. Так і промовчав до кінцевої зупинки, а тут, уже в клініці, його раптом викликав Волощук і сказав, що ходять неприємні чутки, нібито він, Муталіб, багато собі дозволяє, пускає сторонніх людей не туди, куди треба, йому, Волощукові, начхати на брехні, але ж то правда, що дружина одного пацієнта заходила навіть у реанімаційне відділення.
«Я їй цього не дозволяв, — сказав Муталіб. — Хоча б тому, що не маю права, ви ж знаєте. А якщо повірили…»
«Ну-ну, не гарячкуй, — пом’якшав Волощук. — І не нарікай на свої права, ти принаймні міг зробити зауваження, що в реанімаційне відділення заходити заборонено. Балаган тут мені влаштували! Я вам покажу балаган!..»
Він так смачно вилаявся, що іншим разом у Муталіба зів’яли б вуха, але в голові знову спливло: «Переживати треба тоді, коли вже сталося», і він подумав, що Оприщенко, окрім Іринки й Степана, мав на увазі щось іще.
Саме тоді й підвернулася йому під гарячу руку Катерина — у білому халатику й косинці, з віником у руці (безглуздя якесь!), синяки під очима, — і він зірвався й сказав, щоб ішла звідси геть і не з’являлася до завтра, сказав, що Степанові легше, тут є кому за ним доглядати, а її, Катерину, саму доведеться покласти в лікарню, якщо вона не схаменеться. Все, іди, щоб я тебе не бачив!
Катерина зіщулилася, змаліла, потім ухопила його за руку, хотіла щось сказати, але тільки кусала пошерхлі губи. Її очі налилися слізьми, та замість того, щоб заспокоїти Катерину, він висмикнув руку і, ніби чогось злякавшись, швидко пішов од неї. Уже за хвилю дорікав собі, що зірвався на крик, що думав тоді не стільки про Катерину, як про себе самого, про доноси Оприщенка, гнів Волощука, про всі ті прикрощі, які обступили його з усіх боків.
Ось і тепер, кажучи Степанові, що сам відіслав Катерину, аби відпочила, він нітився від думки, що було це трохи не так, проте й далі чув у своєму голосі роздратування.
— Тобі що, важко без неї?
— Та ні. Я тільки боявся, що вона попала в якусь халепу.
— Усе гаразд, нехай трохи розвіється.
— Вона зовсім не знає Києва.
— У неї є язик, не мала дитина, — так само дражливо сказав Муталіб.
— Думаєш, вона така бідова у мене? То тільки зверху. А так вона як травинка.
— Нічого з нею не станеться.
«Даремно ти такий упевнений, — кольнула йому думка. — Хіба не знаєш, на що здатні жінки в такому стані?»
І сказав уже м’якшим тоном:
— Не бійся, не загубиться. Вона теж без тебе не може.
— Ти так думаєш?
— Це ж видно. Яка б ще жінка так упадала біля тебе?
— Це правда. Таких немає більше. Я, Муталібе, ось що хочу сказати. Часто мені здається, що я вже колись жив на цьому світі. От іду, бува, десь отак, де ще ніколи не був, а мені здається, що я тут був. Чи то запах якийсь уловлю, чи колір, але відчуваю, що тут я не вперше, ходив уже. І ходив не за цього життя, колись дуже давно. Може, сто чи й тисячу років тому.