— Таке не тільки з тобою буває, — сказав Муталіб. — Пам’ять наша ще не розгадана.
— Я не впевнений, що жив колись на цьому світі. Але думаю собі, що, може, хтось із предків моїх це бачив і воно передалося мені?
— Тут я тобі нічого не поясню. Сам би хотів знати.
— А може, нам цього і знати не треба? Ну, якби ми все знали, то, може, і жити було б не цікаво? Ні, ти не смійся. Я теж учився в школі. Але тепер, коли згадую, як доводив бабусі Улиті, що земля кругла, то мені стає соромно. Що ти мені говориш, сердилась бабуся Улита, навіщо мені ці балачки, коли я бачу своїми очима, що земля рівна. Вийди і подивися сам: є гори, горби, яруги, рівчаки, але земля рівна. Тоді я аж синів од безсилля, так хотів довести їй, що земля кругла, що вона крутиться. Галілей знайшовся! А тепер мені соромно, тепер думаю: а що, якби тоді, коли бабуся Улита заслабла, я почав їй доводити, що воду вона пила не з Маріцьончиного джерела? Чи стала б вона на ноги? Ти як думаєш?
— Це відомо одному Богові, — сказав Муталіб. — Чого це тебе потягло на такі розмови?
— Бо я хочу щось тебе попросити. Послухаєш мене?
— Ти про що? — насторожився Муталіб.
— Я поїду, — сказав Степан.
— Куди?
— Додому поїду.
— Ти що це собі намислив? — гостро спитав Муталіб. — Про яку «дому» говориш?
— Не думай нічого, я не маю надії на Маріцьончине джерело, — стиха усміхнувся Степан. — Але я мушу поїхати.
— Це ти скис через те, що Катерини немає?
— Ні, якраз я і жду її, щоб сказати про це. Нам треба їхати.
«Тобі не поможе ніяке джерело, ніякий Щедрик, ніякий праліс, — холодно подумав Муталіб. — Хоч би як ти вірив у ці дива, хоч яке чудодійне зілля не пив би, а тобі не обійтися без скальпеля, брате. Це не та хвороба, яка боїться навіювання».
— Не кажи дурниць, Степане! Саме став оклигувати, а тобі заманулося їхати.
— Якраз тому… що оклигав, — вперто сказав Степан. — Тепер я доїду, тепер здужаю… Підлікуюся вдома, наберуся сили й приїду. Хай мине… цей високосний рік. Скільки ж тут зосталося — дурниця. Піддужаю і приїду.
— Та при чому тут високосний рік?
— Може, й ні при чому, але я так вирішив. Я, Муталібе, скучив… Так скучив за дітьми, за селом, що ти не уявляєш собі. Кожну стежечку бачу, я ж тобі вже казав. Тільки гляну на все — й оживу, ти мене тоді не впізнаєш.
— Я проти. Не смій і думати.
— Чому? — Степан так подивився на Муталіба, що той одвів очі.
— Не розумію твоєї нетерплячки. Люди роками лежать…
— Лежать ті, що не можуть ходити… А я ходжу. Хтозна, як воно буде потім, та поки носять ноги, треба їхати, Муталібе. Ковтатиму ці ж самі ліки… яка різниця, де їх ковтати?.. Там гірше не буде. З дітьми побуду, скучив же… А зразу після Нового року я в тебе, так і знай.
«На початку року було б непогано, — подумав Муталіб. — Якраз отримаємо нові препарати. Може, й справді, хай би минув цей високосний?.. Закляття якесь. Аби ж знаття, що ти, Степане, протримаєшся».
— Ні, — рішуче сказав Муталіб, проганяючи ще невиразну, але настирливу думку. — Я не відпускаю тебе. Не вередуй!
— Я не вередую. Вдача така дурна: як уже наповратився, то не відступлюся.
— Це на тебе найшло. Буває. Занудьгував — от і потягло додому.
— Ні, я мушу поїхати.
— Один день без Катерини — і вже розпустив нюні. Не можна так.
— Катерина тут ні при чому.
— А що?
— Пече мені, — сказав Степан. — Гірше як ото без води пече.
— Скоро вона прибіжить. Думаю, завтра ти й заговориш інакше.
— Ні, — повторив він. — Пече мені. Мушу поїхати. Хоч на день…
Причина була не в Катерині, і коли вона — уже майже вночі — тихенько прослизнула до Степана в палату, йому запекло ще дужче: їхати, їхати!
Як на те, Катерина розгорнула чималий пакунок і, ніби пояснюючи, де вона цілий день пропадала, стала хвалитися покупками: ось платтячко для Настуні на літо, подивись, яке гарне, зовсім дешеве, легеньке, не жарке, у дрібненьку квіточку; ось сорочечки для Юрася й Іванка, теж любо глянути, хай будуть на гостинець із Києва, і Степан, дивлячись, як вона втішно перебирає дитячі речі, подумав, що ніяка сила його тут більше не втримає. Нехай Муталіб вибачає, але він поїде, хай би й каміння з неба, його ніщо не зупинить, і коли він сказав про це Катерині, вона майже не здивувалася. Вислухала його, на диво, спокійно, не перебиваючи, потім, правда, спитала:
— А що на це Муталіб? Ти казав йому?
— Казав, він не дуже хоче відпускати, але якщо сильно попросимо, то відпустить. Ми ж ненадовго поїдемо.
— Дивися, Стьопо, тобі видніше. Я не знаю, що тут порадити, — сказала Катерина. — Ні силувати не хочу, ні з думки збивати. Якщо Муталіб дозволить, то можна поїхати, чого ж. Я сама вже скучила за малими.