— Мене сьогодні циганка перестріла, — сказала Катерина.
— Багато видурила?
— Та ні, я хотіла втекти, а вона каже: бачу, жіночко, велику печаль на твоїй душі, ось дай-но твою ручку. І відразу правду почала казати, то я вже й мовчу, слухаю. Вгадала, що я приїжджа, що мене біда сюди привела, що…
— Не треба бути ворожкою, щоб це побачити.
— Слухай далі. Вгадала, що в мене троє дітей, два хлопчики й одна дівчинка.
— Бачила, як ти одежину дітям купувала.
— Ти все перекрутиш, Стьопо. Головне слухай. Каже, печаль твоя минуща, через рік здоровий буде твій чоловік.
— А чого аж рік ждати?
— Ну, тобі ж треба окріпнути після операції.
— Ясно. А я таким хитрим, знаєш, що кажу? Давай, чорнява, кажу, я тобі поворожу. Кращого ворожбита тобі не знайти. То вони тікають, як чорт від ладану.
— Ця правду вгадала, побач. Навіть сказала, що ми скоро додому поїдемо.
— Тут я із нею згоден. Але не забудь, Катю, що я тобі говорив.
— Може, ти ще й на розлучення подаси?
— Я серйозно.
— І я серйозно. Знаєш, про що я подумала? У нас із тобою ще будуть діти.
— Це тобі теж циганка наворожила?
— Ні, я так хочу. Хочу ще дівчинку. Щоб два хлопчики і дві дівчинки.
Вона тихенько пирснула у долоню й спитала сором’язливо:
— Ти ж умієш робити дівчаток?
Степан знов погладив її коси, шию, ямочку над випнутою ключицею, і в його очах став такий сум, що Катерина пошкодувала за свої слова. Затримала його руку на своїй щоці і притулилась до неї губами.
— Хто ж тобі, рідна моя, віддячить за все? — мовив Степан, пригортаючи її голову до своїх грудей, щоб Катерина не бачила, як його скронею скотилася на подушку важка сльоза.
Червоні сливи розкочувалися по зеленому спориші, білі птахи зі скутими кригою крильми замерзали в холодному лісі, диво-квіти зацвітали на тому місці, де лилося тепле молоко з дійниці, любилися риби в затишних заростях гостролистої горошниці, несамовито на льоту кували травневі зозулі, і щиглик-мальованець висиджував пташенят у глодовому кущі, і грали весільні музики… а поза цим усім білим сувоєм слалася дорога, і тією дорогою десь у далину йшов я, Щедрик, ішов із закинутою на плече паличкою, на кінці якої погойдувався білий вузлик.
3
Пронизливо задзвонив телефон, аж здригнулося щось усередині у Муталіба, зрушилося й натяглося, мов струна, і він завмер, наче вагаючись, підходити до телефону чи ні, а той і далі дзвонив різко й настирливо, без передиху — викликає міжміська!
Муталіб не наважувався узяти слухавку, ніби його скував якийсь страх — так не наважуєшся зазирнути у щойно принесену телеграму, яка може тебе порадувати, але й може принести лиху звістку. Якраз лихе передчуття й стримувало Муталіба, він не поспішав до телефону, мовби цим зволіканням ще міг одвернути біду, тінь якої переслідувала його останнім часом постійно, хоча й не знав, звідки її очікувати, але все складалося так, що рано чи пізно біда мусить постукати в його двері. Муталіб передчував її, майже фізично чув за плечима її холодне дихання.
Це з’явилось у ньому непомітно, спочатку підступила легенька тінь, потім вона густішала — через Іринку, Надіру, Степана і ще невідь через що — й нарешті стала його супутницею, стала його другим «я», яке висотувало з Муталіба сили, спустошувало, випивала його по краплі, і не було тому ні кінця, ні краю.
Ще важче стало, коли два тижні тому він випровадив Степана додому, той таки наполіг на своєму, так просив, що Муталіб не встояв і на своє виправдання подумав, що врешті-решт він не має права утримувати Степана в клініці, нічого не обіцяючи певного, не даючи ніяких гарантій, бо що тут пообіцяєш, коли шанси його мізерні. Нікчемний шанс він міг Степанові обіцяти, але що той шанс у порівнянні з близькою можливістю побачити своїх дітей, село, річку, праліс, побачити бодай востаннє.
І Муталіб здався, виписав Степана і сам провів його до воріт клініки, де чекало вже таксі, поруч стояла Катерина, вона відчинила задні дверцята, але Степан не поспішав сідати, хотів щось сказати Муталібові, та так і не сказав, ніби згубив думку, потім дістав із кишені оранжеву рибку й простягнув Муталібові.