— Візьми на пам’ять, брате. Після Різдва я приїду, тоді своїм малим ще нароблю, а ця хай буде в тебе.
— Спасибі.
Він дивився на Степана, а бачив чомусь себе збоку, наче та лиха тінь, що ссала його по краплі, уже прибрала собі Муталібові очі й дивилася на нього його ж очима, і той погляд сковував його рухи, думки, слова — говорив зовсім не те, що треба було сказати.
— Ти ж, Катерино, дзвони коли що… І не баріться там. Не забувайте, що я наказував — води ні грама, ліки приймати, як написав, регулярно…
Він знов почав давати пісні настанови, од яких самому ставало недобре, здавалося, Степан із Катериною його вже не слухають, лише темна тінь, криво посміхаючись, дослухається кожного слова — не те, не те, не те, але треба було заповнити чимось цю нелегку хвилину прощання, і він говорив далі, намагаючись дивитись їм в очі, проте нічого не виходило, не бачив нічиїх очей, тільки себе, загнаного і скутого своїм же поглядом збоку. А коли затнувся під тим поглядом, Степан ступив до нього, обняв, і Муталіб раптом подумав, що більше не побачить його ніколи, і, щоб ця думка не передалася Степанові, — не стиснув, не затримав його в обіймах, лише легенько поплескав по плечах, погладив по гостро випнутих лопатках і відхилився, швидко подав руку Катерині.
— Дякуємо вам… за все, — сказала Катерина, затримавши його долоню в своїй, і на її пошерхлих, наче припечених губах затремтіли якісь невимовлені слова.
Муталібові на мить здалося, що вона бачить оту його невідступну чорну тінь.
Коли машина рушила, він помахав їм услід, і було видно крізь заднє віконце, як вони обоє обернулися і дивляться на нього, і теж махають руками, крізь те скло вони здавалися зовсім веселими й безтурботними, не схоже це було на прощання назавжди, ні, мине якийсь місяць — і вони повернуться знову.
Муталіб махав рукою, аж поки машина не щезла за поворотом, хоча вже й не бачив Степана і Катерини, але махав, махав, а в другій руці тримав оранжеву рибку, сплетену з трубочок од крапельниці, і не міг стиснути кулак, ніби там, у його долоні, трепетало живе серце. Потім йому спало на думку, що треба ж було провести Степана хоча б на вокзал, адже це не випадковий знайомий, це ж брат його, чого ж він не провів свого брата до поїзда, покликаючись на якусь там п’ятихвилинку, — можна ж було відпроситися, Волощук відпустив би, однак якимось куточком свідомості Муталіб застеріг у собі лукаве задоволення від того, що він зайнятий, не може поїхати, бо нарада, бо… нелегко йому було б, ой, нелегким було б це проводжання, — і ця коротка хвилина прощання далася тяжко: він не вмів прикидатися.
Пронизливо дзвонив телефон — це Сахіб із Ташкента (лише він йому дзвонить по міжміській), зараз спитає, чому ж і досі не приїхав до нього, адже вони твердо домовилися, що на початку листопада Муталіб візьме відпустку й приїде з Надірою в Ташкент, погостюють кілька днів, а потім вони всі разом вирушать до Хорезму.
«Давно пора, хіба ж можна, блудний ти сину, так надовго відбиватися од рідної домівки».
Зараз Сахіб йому знову дорікатиме, розпитуватиме, що та як, чого ж не їде, вже листопад, може, примчати, взяти за руку та й повезти, а Муталіб відмовчуватиметься, не знатиме, що казати, є такі речі, яких не поясниш навіть рідному братові, а по телефону й поготів. Та хіба він не збирався на батьківщину, невдовзі після Степанового від’їзду взяв відпустку (порожньо стало у клініці, порожньо на душі), але, коли подзвонив Клавдії Іванівні й сказав, що хоче взяти Надіру з собою до Хорезму, тій на хвилину відібрало мову, що дуже рідко траплялося з Клавдією Іванівною, а потім вона пояснила, що Надіра ще маленька для таких перельотів-переїздів, схаменися, мовляв, це зовсім дурна забаганка, пожалій дитину, тим більше, її тільки-но оформили в дитячий садок, хай звикає, це ж не собачка, яку взяв та й повіз куди схотів.
І знов Муталібові щось нашіптувало, що, може, це й на краще, десь глибоко в ньому крутилася думка, шукаючи причини, щоб відкласти цю поїздку, — він хотів, дуже хотів поїхати, тільки не тепер, коли в цьому місті щось мало відбутися в його долі, щось дуже важливе, воно уже відбувалося, поза ним, незалежно від його волі. Муталіб не міг тут, певно, нічого змінити чи відвернути, але й залишити зараз це місто не міг, покладаючи якусь кволу сподіванку бодай на свою присутність у ньому. І хіба це поясниш Сахібові, хіба розкажеш, як божеволієш від однієї думки, що Іринка тепер з іншим… шизієш при здоровому глузді й чіпкій пам’яті, яка ятриться цією гризотою навіть уві сні…
І ще його тут щось тримало — таке, в чому не зізнавався і сам собі, чого не сказав би Сахібові, навіть якби хотів, бо те не вкладалося в жодні слова. Ні, не міг він зараз поїхати, не міг…