— Такий він був, Степан. Таке чуйне серце мав, — сказав Мостовий. — Може, того й слабе, що чуйне таке. Було, як наскочить десь на неправду, то ним аж трусить, давай, щоб усе по правді було, давай сюди винних нагору, хоч би там хто. І добре, як доб’ється свого, а ні — то горить усередині. Я ж бачив за ним не раз: зверху притихне, а всередині печеться. Тепер і думаю собі: може, не хвороба його доїла, може, такого серця й не вистачає на довше життя?
— А то ж як! — кивнув Дем’ян. — Чого ж ото рано вмирають найкращі, найдобріші люди? Я вам розказав би, та по січку тре’ їхати.
— Посидь ще, встигнеш, — сказав Мостовий. — Зарядив зі своєю січкою.
— Еге, посидь, коли сам голова дозволяє, — схитнулася на паличці Січавичка.
— Та я б і посидів, та коні мерзнуть, — набивав собі ціну Дем’ян, розправляючи шапчину, наче от-от мав надіти її на голову, але не йшов. — А то б я вам розказав.
— А пригадуєш, Онисиме, як Степан хату собі ставив? — спитав Мостовий. — Виписали йому дерево на верх, а він приходить у контору та каже: треба оформити документи на перевезення. Які документи? Ти ж сам на машині їздиш, поки оформиш, то вже й перевіз би. А він: не треба мені такого. Позику на будівництво дали, спасибі, а дурно нічого не хочу.
— Було діло. Ще пам’ятаю, Микола Хвиць сердився, він тоді бухгалтером у нас був. Через цю чесність, каже, мені з бомажками клопіт.
— А як на комбайні робив?.. Ніде бурячка не покине, підчистить усе до грамини, а де зостанеться який, то руками визбирає. Пухом йому земля, Степанові нашому.
— Усі там будемо, та не в один час, — узяв чарку Онисим Кіндратович
— Царство небесне, — тихо мовила баба Січавичка, зводячи вгору сумирні вологі очі.
— Та яке небесне? — знов розсердився дід Дем’ян. — Якби я оце не спішив, то сказав би, яке царство.
— Що не кажи, а воно щось є в цьому світі над нами, — трохи ображено сказала Січавичка.
— Он у чоловіка спитайте, — кивнув дід Дем’ян на Муталіба. — Він грамотний, знає.
Усі разом поглянули на Муталіба, і йому зробилося ніяково. Він давно помітив, що на поминках люди рідко дивляться одне на одного, ховають очі, наче вони завинили тим, що чоловік помер, а вони ще живі, дивляться більше у себе чи десь мимо інших, а тут усі разом підвели очі на Муталіба, і йому здавалося, що ті погляди просвічують його наскрізь.
Він знітився, опустив голову, мовби боявся, що ці люди побачать у ньому те, що давно його мучило, не давало спокою, хоч як він шукав собі виправдання. Так, це було почуття провини, яке прокинулося в ньому ще тоді, коли Степан приїхав до Києва, і той холодок, що війнув Муталібові в груди, залишився в ньому назавжди. Це відчуття провини не пускало його й сюди, але не виконати Степанову волю Муталіб не міг. І ще він передчував, що тільки тут зможе знайти розраду, а більше ніде.
Яка провина? Хіба лікар мусить силоміць привозити до себе хворих і лікувати? — часом зринала думка, шукаючи йому полегшення, однак Муталіб не давав їй згоди, ця думка йшла від лукавого, а правда була в тому, що долі захотілося випробувати Муталіба і вона, ніби випадково, закинула його ось у це село.
Є, діду Дем’яне, є якась сила, котра панує серед людей і над людьми, але вона не тільки небесна. Вона, ця сила, невидимими променями єднає усе живе на землі, вона ріднить вас, діду Дем’яне, з однооким Єгямом, якого ви ніколи не бачили й не побачите, ріднить Шорколь із Тікичем, вона, ця сила, одна, як сонце, на всіх, — це добро і світло людської душі, яке не щезає безслідно, а коли так, то, виходить, не вмирає і сама душа. Тільки не шукаймо тут виправдання ні собі, ні смерті, хай це не буде нам втіхою, бо немає нічого дорожчого за людське життя, і немає більшої печалі, коли це життя обривається передчасно.