Що тут казати, діду Дем’яне? Мовчімо.
— Пухом йому земля.
— Світла пам’ять.
— Царство небесне!
— Ох, біда, біда.
— А то якось їде він машиною та: «Сідайте, бабуню, підвезу вас». Вдачу таку мав. Як січавичка.
— Такий був, мухи ніколи не зобидив.
— Світла пам’ять йому, а нам, живим, віка та здоров’я!
— Не цокайтеся! Не можна цокатися на поминках!
— Ох, забув… Мені ще по січку їхати.
— Поклади свою шапку, Дем’яне, голова ж дозволив, посидь!
— Коні мерзнуть.
— Морозу нема, розкисло надворі.
— Ну, хіба ще хвилинку.
Муталіб подивився на Катерину. Тепер замість білої косинки на ній була чорна хустина, тільки лице було білим-білим.
— Катю, я хочу піти до Степана.
— Я проведу вас.
— Може, я сам? Втраплю…
— Я проведу.
Морозу не було, але в повітрі висіла холодна їдь від туману, і на мишастих конях, що стояли коло воріт, осіла макова роса.
Танув сніг, який цими днями ще тільки випав та так і не встиг улежатись, від нього розгасла дорога, під гумовими чобітьми, що завбачливо дала йому Катерина, схлипувала грязюка.
— Це Степанові?
— Його. Він би радий був, що прийшлися на вас.
Муталіб нічого на те не сказав, відчуваючи, як поважчали гумовики — чи болота поналипало, чи так йому тільки здавалося. Хотів розпитати про Степана, його останні дні, але не посмів ворушити це в Катерині. Мовчав, лиш грязюка, змішана з мокрим снігом, чвакала під ногами.
Село в їдкому мороці стояло безгомінне й глухе, проте Муталібові ввижалося, що воно дивиться на нього з усіх боків, прозирає крізь вікна осель, крізь туман, і він спотикається не тому, що слизота, а саме через те, що на нього хтось пильно дивиться.
І Муталіб сказав те, що завжди кажуть, аби не мовчати:
— Нікудишня погода. Ні зима, ні осінь. Сльота.
— Колись я любила тумани. Усе любила… чи дощ, чи сніг… А тепер мені байдуже, — сказала Катерина.
— Не можна так, Катю.
— А як… можна?
— У вас діти.
— Холодно мені, — сказала Катерина. — Аби ти знав, — вона вперше звернулась до нього на «ти», — як мені холодно. Наче вимерзло все всередині. Навіть сліз не лишилося. Може, то я була тією птахою, що Степан хотів одігріти її уві сні?
Вона помовчала, стиснувши темні губи, потім сказала:
— Колись… ще як Степан приїжджав у моє село свататись… ми побачили на хаті білу сову. «Довга й люта буде зима», — сказав він. Після того я ніколи не бачила такої сови. А тінь її чую на собі й зараз. Холодну тінь. І зимі цій не буде вже краю.
— Треба жити, Катю.
— І знаєш, тепер я й не хочу, щоб мені було тепло. Від холоду рана німіє.
— Катю…
— Не бійся, я житиму. Степан просив, щоб… я жила. Він знав, що скоро помре, — раптом сказала Катерина. — Уже тоді, коли зібрався додому, знав.
«І ти знав», — почув Муталіб десь у глибині її пересохлого голосу, але ні докору, ні осуду не було в тому голосі, а була якась приречена згода.
— Знаєш, що він сказав мені в останній день? «Я не хотів, щоб це сталося у Муталіба… під час операції. Йому б дуже важко було. Це єдине, Катю, що я міг зробити для нього…» А коли вже марив, то просив: «Поклич, поклич брата мого, він зробить так, щоб не боліло, він врятує мене…» І знаєш, я цього нікому не казала, а тобі скажу. Тоді я дала йому повен кухоль води. Він випив і усміхнувся. Так з тою усмішкою… і притих… на руках у мене. Скажи, я погано зробила, не треба було?
— Ти зробила правильно, Катю.
Вони вийшли за село, і Муталіб зупинився. Попереду був цвинтар, по-зимовому оголений і сиротливий — чорні безлисті дерева, несходжений, незайманий сніг, але теж якийсь тьмяний, ніздрюватий, з мокрою стежкою навхрест, єдиною стежкою відтоді, як він, цей сніг, випав, і вела ця стежка, зрозумів Муталіб, до Степана.
Він ступив на неї і пішов поміж голих дерев, поміж пам’ятників і старих почорнілих хрестів, перев’язаних вилинялими рушниками, і та стежка привела його до могили, вивершеної із соснових вінків, а з-поміж тих вінків дивився на нього Степан, дивився з фотографії у чорній рамочці крізь дрібну росу від туману…
— Дивися, хто прийшов до тебе, Стьоп… — тонко, надірвано проказала Катерина, підійшла й провела долонею по склі, з-за якого дивився Степан, наче в шибку, — стерла туман, щоб йому видніше було. — Брат твій прийшов… Ти ж просив, і от він приїхав до тебе…
Степан дивився на них молодий і усміхнений, дивився з минулих літ, і йому не зрозумілі були ні ці слова, ні печаль, він усміхався чомусь своєму, може, просто так — білому світові, а може, промовляв тією усмішкою звичайнісіньке: «Я живий». Хто розгадає цю радість на надмогильних портретах?