— Ким ти хочеш стати, коли подорослішаєш, Мікелю?
— Я ніколи не подорослішаю, — загадково відповідав він.
Крім малювання та суперечок із кожною живою істотою, Мікеля цікавили праці загадкового австрійського лікаря, який невдовзі став відомий як Зиґмунд Фройд. Завдяки покійній матері Мікель Молінер відмінно читав та писав німецькою, і в нього було кілька книжок цього віденського лікаря. Начитавшись Фройда, Мікель почав тлумачити сни: бува, запитував людей, що їм снилося, а потім ставив «діагноз». Він завжди казав, що помре молодим і що не заперечує проти цього. Хуліан гадав, що Мікель, так багато розмірковуючи про смерть, урешті-решт почав знаходити в ній більше сенсу, ніж у житті.
— Того дня, коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм, Хуліане, — казав Мікель. — Усе, за винятком моїх снів.
Крім Фернандо Рамоса, Молінера та Хорхе Алдаї, Хуліан приятелював із сором’язливим, відлюдькуватим хлопцем на ім’я Хав’єр — єдиним сином шкільного сторожа, який мешкав у скромному будиночку, розташованому біля входу до платанового саду. Хав’єр, котрого, як і Фернандо, решта учнів уважала хіба що за причепливого слугу, блукав на самоті шкільним подвір’ям та садом. Хлопець достеменно вивчив кожен куточок, кожну щілину шкільної будівлі, починаючи з підвальних тунелів і закінчуючи коридорами горішніх башт. Він знав безліч схованок, про які інші не мали ані найменшого уявлення. Це був таємний світ, у якому жив Хав’єр.
Син сторожа завжди носив із собою складаний ніж, що його поцупив з батькової шухляди; він різьбив з дерева фігурки й ховав їх у шкільному голубнику. Батько Хав’єра, сторож Рамон, був ветераном кубинської війни, на якій він утратив руку та, як подейкували недоброзичливці, праве яєчко; це лихо начебто сталося внаслідок пострілу картеччю, що його зробив сам Теодор Рузвельт під час рейду берегом затоки Кочінос. Переконаний, що ледарство — мати всіх гріхів, Рамон Пів-яйця (так дражнили його школярі) змушував сина збирати у лантух усе пожовкле листя від соснового бору аж до шкільного фонтана.
Утім, Рамон був добрий чоловік, хоча й не дуже чемний. Йому фатально не щастило з друзями, надто ж із дружиною. Та була рослою, але дурною бабою з манією величі й виглядом посудомийниці; вона мала звичку ходити перед сином та іншими хлопцями майже оголеною, й це являло собою нескінченний привід для школярського глузування. При народженні їй дали ім’я Марія Крапонція, але сама вона називала себе Івонною, бо вважала це ім’я елегантнішим. Івонна пишалася тим, що її син навчається разом із дітьми барселонської еліти, й нерідко розпитувала свого сина про маєтки його товаришів та перспективи такої дружби; говорячи про це, Івонна уявляла, як вона, вбрана в найкращі шовки, чаює в найкращих вітальнях вищого світу.
Тож Хав’єр намагався якомога менше часу проводити вдома й був удячний батькові за доручену роботу, якою б вона не була, — будь-який привід годився, щоб побути на самоті, втекти у свій потаємний світ та вирізьблювати дерев’яні фігурки.
Коли школярі бачили вдалині Хав’єрову постать, вони сміялися та жбурляли в нього камінням. Одного дня Хуліан Каракс побачив, як каменюка глибоко поранила Хав’єрові лоба і збила хлопця з ніг на купу кругляків; Хуліанові стало так прикро за хлопця, що він поспішив йому на допомогу.
Спершу Хав’єрові здалося, що Хуліан наближається, аби прикінчити його на втіху іншим.
— Мене звуть Хуліан, — сказав хлопець, протягуючи руку. — Ми з друзями збираємось пограти в шахи в сосновому бору. Може, приєднаєшся до нас?
— Я не вмію грати у шахи.
— Я теж не вмів іще два тижні тому. Але з Мікеля чудовий учитель...
Хав’єр підозріло подивився на Хуліана, очікуючи чергової капості.
— А твої друзі пристануть на те, щоб я грав із вами?
— Вони ж самі запропонували. То що скажеш?
Відтоді Хав’єр інколи приєднувався до хлопців, коли закінчував доручену йому справу. Зазвичай він помовчував, але уважно слухав та спостерігав за іншими. Алдая дещо побоювався його. Фернандо, який через своє просте походження на власній шкурі відчув зневагу інших, намагався бути привітним із цим дивакуватим хлопцем. Мікель Молінер, який навчив Хав’єра грати в шахи, пильно спостерігав за ним і взагалі був настроєний скептичніше.
— Цей хлопець — псих. Він ловить котів та голубів і годинами катує їх ножем. Потім ховає у сосновому бору. Нечувано!
— Звідки ти це взяв, Мікелю?
— Він сам якось розповів мені, коли я пояснював, як ходити конем. Він також сказав, що його мати іноді лягає вночі до нього в ліжко та пестить його.
— Він, мабуть, розігрував тебе, — припустив Хуліан.
— Сумніваюся. У цього хлопця не все гаразд із головою, Хуліане, хоча не він у цьому винний.
Хуліан щосили намагався не зважати на Мікелеві застереження, але факт залишався фактом: із сином сторожа важко було товаришувати. Івонна не схвалювала його дружби з Хуліаном та Фернандо Рамосом: адже їхні батьки не мали за душею ані копійчини. Авжеж, батько Хуліана — простий крамар, а мати — жалюгідна вчительки музики!
— Ці люди не мають ані грошей, ані смаку, ані вишуканості, мій любий, — напучувала вона сина. — Єдиний серед них, із ким слід приятелювати, — це Алдая. Він з дуже гарної родини.
— Так, мамо, — відповідав той. — Як скажеш.
Минав час, і Хав’єр, здавалося, починав довіряти своїм новим друзям. Випадково він проговорився, що вирізьблює набір шахових фігурок для Мікеля Молінера — на знак подяки за науку. Одного дня хлопці несподівано виявили, що Хав’єр уміє сміятися. Сміх у нього був невинний, дитячий.
— Бачиш? Він нормальний хлопець, — доводив Мікелеві Хуліан.
Але Мікель Молінер залишився на своїй точці зору. Він спостерігав за дивним юнаком із суворою, майже науковою допитливістю.
— Хав’єр одержимий тобою, Хуліане, — якось сказав він другові. — Усе, що він робить, він робить лише задля твого схвалення.
— Не верзи дурниць! Для цього в нього є батько з матір’ю; я лише приятель.
— Безвідповідальний — ось хто ти. Його бідолашний батько й собі ладу не дасть, а пані Івонна — гарпія з комашиним розумом, яка тільки й знає, що вдавати, нібито випадково зустрічає людей напівроздягнена. Вона переконана, що є другим утіленням Венери, хоча я особисто вжив би щодо неї брутальніший вислів. Хлопчик, цілком природно, шукає заміну, а ти — рятівник — упав з небес та простягнув йому руку. Просто святий Хуліан, заступник усіх самотніх!
— Це професор Фройд псує твій розум, Мікелю. Усім потрібні друзі. Навіть тобі.
— Але в цього хлопчини немає друзів, немає й ніколи не буде. У нього павуче серце. Якщо не віриш мені, час покаже. Цікаво, про що він мріє?..
Мікель Молінер не міг і здогадатися, що мрія Франсіско Хав’єра була як викапана схожа на мрію Хуліана Каракса.
Одного дня, кількома місяцями раніше, коли Хуліан іще не ходив до школи Св. Ґабріеля, син сторожа, прибираючи опале листя на подвір’ї біля фонтана, побачив, як під’їхав шикарний автомобіль пана Рікардо Алдаї. Того вечора магнат був не сам. Із ним було видіння, світлий янгол, закутаний у шовки. Янгол, здавалося, навіть не торкався землі; тим не менш він спокійнісінько вибрався з «мерседеса» й попрямував до одного з фонтанів, розмахуючи барвистою парасолькою. Зупинившись біля фонтана, Пенелопа Алдая — а це була саме вона — заходилася щосили плескати парасолькою по воді. Гувернантка Хасінта не відступала від дівчинки ані на крок, уважно стежачи за найменшим рухом підопічної. Утім, якби навіть гувернанток була ціла армія вони б усе одно тієї миті не існували для Хав’єра — він бачив лише Пенелопу. Він не кліпав очима — боявся, що якщо він стулить повіки, видіння зникне. Хав’єр стояв на місці, мов прикутий, затамувавши подих, і стежив за чарівним маревом.