Невдовзі дівчинка, немов відчувши його присутність, підвела очі й подивилася в Хав’єровому напрямку. Краса її обличчя пронизала хлопця, мало не позбавивши життя. Хлопцеві здалося, що він бачить ледь помітну усмішку на її вустах.
Наляканий, Хав’єр побіг геть — сховатися на самісінькому верху водної башти, біля голубника. Це була його улюблена схованка. Його руки тремтіли, коли він збирав своє різьбярське приладдя, щоб розпочати роботу над новою фігуркою. Хав’єр вирішив увічнити прекрасне обличчя, яке щойно побачив.
Коли він повернувся додому — кількома годинами пізніше, ніж звичайно, — було вже поночі. Напіводягнена, як завжди, й оскаженіла, на нього чекала мати. Хлопець опустив очі додолу, наче побоюючись, що мати побачить у них дівчину біля фонтана.
— Де ти був, малий негіднику?
— Вибач, мамо. Я пішов гуляти й загубив стежку.
— Голову ти загубив, а не стежку!..
...Минули роки, але щоразу, коли головний інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро засовував револьвер до рота в’язневі й натискав на гачок, у пам’яті його поставав день, коли голова його матері луснула, наче стиглий кавун. Це сталося в Лас-Планас, на задньому подвір’ї бару; Хав’єр не відчув нічого, крім мертвотної нудьги. Жандарми, яких викликав адміністратор бару — саме він і почув постріл, — знайшли хлопця, який сидів на валуні й тримав на колінах дробовик. Цівка ще димувала.
Хлопець байдужно дивився на обезголовлене, вкрите щойно налетілою комашнею тіло Марії Крапонції, так званої Івонни. Коли побачив жандармів, що наближалися до нього, просто знизав плечима. Його обличчя було забризкане цятками крові, які скидалися на плями від вітряної віспи.
Ідучи на звук ридань, жандарми невдовзі знайшли Рамона Пів-яйця, який припав обличчям до дерева метрах у тридцяти звідти, в підліску. Він тремтів, як дитина, й не міг говорити.
Після ретельних роздумів жандармський лейтенант написав у своєму рапорті, що ця подія, радше за все, — нещасний випадок, хоча він не зовсім певен цього.
Коли хлопця спитали, чим йому можна допомогти, Франсіско Хав’єр у свою чергу поцікавився, чи може він залишити цю стару рушницю в себе, бо хоче стати солдатом...
— З вами все гаразд, пане Ромеро де Торрес?
Випадкова поява Фумеро у розповіді отця Фернандо Рамоса здивувала мене, не кажучи вже про Ферміна. Він був білий, немов простирадло, руки його тремтіли.
— Несподіваний перепад тиску, — озвався Фермін ледь чутно. — Цей каталонський клімат, хай йому грець, недобре впливає на нас, мешканців півдня.
— Може, склянку води? — стурбовано запитав священик.
— Якщо ваша превелебність зробить мені таку ласку... І, може, шоколадну цукерочку, розумієте, для глюкози...
Священик налив склянку води, яку Фермін жадібно випив.
— Єдине, що в мене є, — м’ятні цукерки з евкаліптом. Вони не допоможуть?
— Боже вас благослови!
Фермін проковтнув цілу жменю цукерок, і за кілька хвилин природний колір його шкіри відновився.
— А той хлопчик... ну, син того сторожа, який героїчно втратив частину своєї мошонки, захищаючи колонії, — чи ви впевнені, що його ім’я дійсно Фумеро, Франсіско Хав’єр Фумеро?
— Так. Цілковито впевнений. Ви знайомі?
— Ні, — вигукнули ми в унісон.
Отець Фернандо подивився на нас несхвально.
— Мене б це не здивувало. На жаль, Франсіско Хав’єр став загальновідомою особою.
— Ми не впевнені, що зрозуміли вас правильно...
— Ви правильно зрозуміли мене. Франсіско Хав’єр Фумеро — головний інспектор кримінальної поліції. Його всі знають. Його репутація сягнула вух навіть тих людей, які ніколи не мали жодних клопотів із поліцією. Коли барселонець чує це ім’я, він меншає на зріст.
— Ну, тепер, коли ваша превелебність нагадала нам...
Отець Фернандо уважно подивився на нас.
— Цей юнак не син Хуліана Каракса. Я маю рацію?
— Духовний син, ваша превелебносте, — поспішив запевнити Фермін. — 3 моральної точки зору це навіть важливіше.
— У яку халепу ви двоє вскочили? Хто вас послав?
Я був майже впевнений, що зараз священик просто попросить нас геть зі свого кабінету, тож дав Фермінові знак мовчати і вирішив хоча б раз сказати правду.
— Ви маєте рацію, святий отче. Хуліан Каракс не мій батько. Але нас ніхто не посилав. Багато років тому сталося так, що я натрапив на книжку Хуліана Каракса. Книжку, яку вважають зниклою. Відтоді я намагаюся дізнатися про нього якнайбільше й з’ясувати обставини його смерті. Пан Ромеро де Торрес допомагає мені...
— Що за книжка?
— «Тінь вітру». Ви читали?
— Я читав усі Хуліанові романи.
— У вас вони збереглися?
Священик похитав головою.
— Можна запитати, чому?
— Кілька років тому хтось удерся до моєї кімнати й спалив їх.
— Ви когось підозрюєте?
— Звичайно. Я підозрюю Фумеро. Хіба не через це ви тут?
Ми з Ферміном обмінялися здивованими поглядами.
— Інспектора Фумеро? Чого б він спалював книжки?
— Хто ж іще? У старшому класі Франсіско Хав’єр намагався вбити Хуліана з батькового дробовика. Якби Мікель не зупинив його...
— Але ж чому він намагався вбити Хуліана, свого єдиного друга?
— Франсіско Хав’єр божеволів від Пенелопи Алдаї. Ніхто про це не знав. Я гадаю, Пенелопа навіть не помічала його існування. Хав’єр тримав свої почуття в таємниці багато років. Безсумнівно, він переслідував Хуліана. Думаю, того дня він побачив, як вони з Пенелопою цілувалися. Не знаю. Що мені відомо, так це те, що Хав’єр прилюдно намагався вбити Хуліана. Мікель Молінер, який ніколи не довіряв Фумеро, кинувся на того й в останню мить підбив рушницю. Але дірку від кулі досі можна побачити біля входу. Щоразу, проходячи повз двері, я згадую той день.
— А що після того сталося з Фумеро?
— Його з родиною викинули геть зі школи. Гадаю, на якийсь час Хав’єра відіслали до інтернату. Про нього нічого не було чути, доки його мати не загинула від кулі кілька років по тому. Але то не був нещасний випадок. Франсіско Хав’єр Фумеро — вбивця.
— Якби я міг вам розповісти... — пробурмотів Фермін.
— Так, було б непогано, якби хтось із вас розповів-таки мені щось. І бажано правду.
— Ми можемо сказати вам, що Фумеро не той, хто спалив книжки.
— Тоді хто їх спалив?
— Обличчя цього чоловіка спотворене опіками. Він називає себе Лаїном Кубертом.
— Як? Лаїном Кубертом?! Але ж це...
Я кивнув головою.
— Один з героїв Каракса. Диявол.
Отець Фернандо відхилився у фотелі, так само збентежений, як і ми.
— Принаймні очевидно, що справа крутиться навколо Пенелопи Алдаї. Але якраз про неї ми не знаємо майже нічого, — зазначив Фермін.
— Не думаю, що зможу вам тут допомогти. Я бачив її двічі або тричі, й то з відстані. Усе, що я знаю про неї, повідомив мені Хуліан. І ще Хасінта Коронадо.
— Хасінта Коронадо?
— Гувернантка. Вона виростила Хорхе й Пенелопу. Любила їх до нестями, особливо Пенелопу. Іноді вона приходила до школи забрати Хорхе, бо пан Рікардо Алдая вимагав, щоб за його дітьми постійно наглядав хтось із домочадців. Хасінта була янголом. Вона чула від Хорхе, що ми з Хуліаном походимо з бідних родин, тож завжди приносила нам вечерю, вважаючи, що ми голодні. Я казав їй, що мій батько кухар і в мене завжди є щось їстівне, але вона наполягала. Час від часу я чекав на неї, щоб погомоніти. Хасінта — найдобріша людина, яку я будь-коли зустрічав. Вона не мала власних дітей, не мала нареченого; сама-самісінька у цілому світі, жінка присвятила своє життя дітям Рікардо Алдаї. Вона просто обожнювала Пенелопу. Вона й досі згадує про неї...