— Слався, Маріє, безгрішна й сповнена благодаті! — вигукнув Фермін у захопленні.
— А де труна? — непривітно озвалася жінка згори.
— Труна?! — ошелешено вигукнули в унісон ми з Ферміном.
— Ви не з похоронного бюро? — запитала черниця, явно втрачаючи терпіння.
Я не знав, чи то був коментар до нашої зовнішності, чи щире питання, але обличчя Ферміна аж засяяло: він відчув сприятливу нагоду.
— Труна у фургоні Але спершу ми б хотіли оглянути клієнта. Просто формальності.
Я відчув, що мене ось-ось знудить.
— Я гадала, пан Кольбато приїде особисто, — промовила черниця.
— Пан Кольбато перепрошує, але в нього в останню мить виникла несподівана проблема. Надто трудомістке бальзамування. Циркового силача.
— Ви працюєте з паном Кольбато в похоронному бюро?
— Ми його права та ліва руки відповідно. Вілфред Волохатий, до ваших послуг. А біля мене — мій учень і послідовник Сансон Карраско.
— Радий знайомству, — привітався я.
Черниця кинула на нас швидкий погляд і кивнула, байдужа до пари страхопудів, що відбилися в її очах.
— Ласкаво просимо до притулку Святої Лусії. Я сестра Ортенсія, так мене тут називають. Ідіть за мною.
Не промовивши жодного слова, ми пішли за сестрою Ортенсією заплутаними коридорами, сморід у яких нагадував запах тунелів метро. До коридору примикали дверні отвори без дверей; у них можна було побачити освітлені свічками зали з рядами ліжок, приставлених до стін і накритих москітними сітками, які коливалися в повітрі, наче савани. Я чув стогони й бачив під сітками людські фігури.
— Сюди, — кивнула сестра Ортенсія, яка крокувала попереду.
Ми увійшли до широкого підвалу, який легко було уявити як театральний кін «Тенебраріуму». У темряві спочатку здалося, що ми потрапили до зали воскових фігур: фігури з мертвими, скляними очима, які у спалахах свічки сяяли, мов олов’яні монети, сиділи, спершись на стіну, або лежали в кутках. Я подумав: певно, це ляльки або залишки експонатів старого музею, — аж тут-таки зрозумів, що фігури рухаються, хоча й дуже повільно, мало не крадькома. Неможливо було сказати, скільки їм років і якої вони статі. Дрантя, що вкривало їхні тіла, було кольору попелу.
— Пан Кольбато наказав нічого не торкатися та нікого не вдягати, — сказала сестра Ортенсія, ніби виправдовуючись. — Ми лише поклали бідолаху в одну зі скринь, що стояла тут, бо з нього вже починало накрапати.
— Ви все зробили добре. Ви дуже турботлива, — погодився Фермін.
Я кинув на нього відчайдушний погляд, та він спокійно похитав головою — мовляв, я можу залишити розмову на нього.
Сестра Ортенсія провела нас до кінця вузького коридору — там розташовувалася келія без вентиляції та світла. Черниця зняла зі стіни одну з гасових ламп і подала нам.
— Ви довго? Я дуже зайнята.
— Не турбуйтеся. Йдіть у своїх справах, а ми заберемо його.
— Гаразд. Якщо щось знадобиться, я буду внизу, на першому поверсі, у палаті прикутих до ліжка. І винесіть його з чорного ходу, якщо це вас не обтяжить. Нехай інші цього не бачать. Таке видовище погано впливає на моральний стан пацієнтів.
— Ми цілком розуміємо, — відповів я, запинаючись.
Якусь мить сестра Ортенсія дивилася на мене з легкою цікавістю. Приглядівшись до неї пильніше, я помітив, що вона стара жінка, — від пацієнтів притулку її відділяло лише кілька років.
— Послухайте, чи ваш учень не замолодий для такої роботи? — запитала вона, звертаючись до Ферміна.
— Правда життя не знає віку, сестро, — зазначив мій товариш.
Черниця кивнула головою й лагідно всміхнулася до мене. У її погляді не було жодної підозри, лише сум.
— І все ж, і все ж... — пробурмотіла вона.
За мить сестра Ортенсія зникла у темряві, тримаючи свою цеберку й тягнучи за собою власну тінь, немов весільний шлейф.
Фермін штовхнув мене в келію. То була гнітюче похмура кімната, видовбана в печері; зі стелі звисали ланцюги з гаками на кінцях, а підлога була зруйнована водою, що споконвіку стікала зі стін. Посередині кімнати на сірому мармуровому столі стояла дерев’яна скриня для пакування промислових виробів. Фермін підняв лампу.
На солом’яній набивці лежав небіжчик. Він чимось нагадав мені загибле пташеня. Пергаментні риси обличчя, нерівні, наче застиглі в нерозумінні. Здута рожева шкіра. Очі відкриті — білі, мов яєчна шкарлупа.
Від цього видовища мій шлунок підстрибнув, і я відвернувся.
— Ну ж бо, берімося до роботи, — наказав Фермін.
— Ти збожеволів?
— Я маю на увазі — ми мусимо знайти цю жінку, Хасінту, перш ніж нас викриють.
— Як?
— А ти сам як вважаєш? Будемо розпитувати!
Ми визирнули в коридор, щоб пересвідчитися, що сестра Ортенсія пішла, а потому хутчій побігли до зали, яку нещодавно перетнули. Нещасні, яких ми бачили там і тут, кидали на нас погляди — чи то цікаві, чи то налякані, чи то жадібні — не збагнути.
— Подивись на них! Деякі з них ладні були б висмоктати з тебе кров, якби сподівалися, що це зробить їх молодшими, — зауважив Фермін. — Старість надає людям вигляду покірливих ягнят, але й тут, як і всюди, багато сучих синів — а може, навіть більше, ніж деінде. Не забувай, саме ці люди пережили та поховали інших. Не треба їх жаліти. Ходімо ось до тих, що в кутку, вони здаються досить нешкідливими.
Якщо цими словами Фермін мав на меті підбадьорити мене, він зазнав жалюгідної поразки. Я подивився на купку людських останків, які чахнули в куточку, та всміхнувся до них. Мені спало на думку, що вони є найкращою ілюстрацією моральної порожнечі всесвіту й машинальної жорстокості, з якою він знищує ті свої частки, яких більше не потребує.
Фермін, здавалося, прочитав мої думки й поважно кивнув головою.
— Мати Природа — найпідліша із сук, якою б сумною не була ця істина, — сказав він. — Ходімо, будь мужнім.
Мої перші запитання щодо місцеперебування Хасінти Коронадо зустрілися лише з пустими поглядами, стогонами, відрижками та маячінням. П’ятнадцять хвилин потому я вирішив, що з мене досить, і приєднався до Ферміна, щоб з’ясувати — може, йому поталанило. Але ні — його досада впадала у вічі.
— Як ми знайдемо Хасінту Коронадо у цій клоаці?
— Не знаю. Це набрід ідіотів. Я випробував трюк із цукерками, але, здається, вони вважають, що це свічки.
— А якщо запитати сестру Ортенсію? Скажемо їй правду й покінчимо з цим.
— Сказати правду — це на крайній випадок, Даніелю. Тим паче, коли маєш справу з черницею. Використаймо спершу всі інші можливі засоби. Поглянь на он тих дідуганів, вони здаються доволі веселими. Я певен, вони вміють розмовляти. Іди й запитай їх.
— А ти що робитимеш?
— Я чатуватиму — на випадок, якщо повернеться пінгвін. Давай, берися до справи.
Майже без надії на успіх я підійшов до купки пацієнтів, що сиділи у протилежному кутку палати.
— Вечір добрий, — привітався я, відразу ж усвідомивши, як абсурдно звучить моє привітання, — адже тут завжди вечір. — Я шукаю пані Хасінту Коронадо. Ко-ро-на-до. Ви знаєте її, можете сказати, де її знайти?
Я зіткнувся віч-на-віч із чотирма обличчями, викривленими жадобою, і подумав, що розум у них є. Можливо, вони не зовсім втрачені.
— Хасінта Коронадо, наполягав я.
Чотири пацієнти перезирнулися й кивнули один одному.
Черевань без жодного волоска на тілі, який, здавалося, був їхнім ватажком, виглядом та манерами нагадав мені щасливого Нерона, що перебирав струни своєї арфи, поки Рим горів під його ногами. Зробивши величний жест, Нерон грайливо посміхнувся до мене. З надією посміхнувся у відповідь і я.
Чоловік жестом наказав мені наблизитися, немов хотів щось прошепотіти на вухо. Я вагався, але все ж нахилився вперед. Приклав вухо до його губ — так близько, що відчував на своїй шкірі смердючий, теплий подих. Але Нерон мовчав.
— Ви можете підказати, де мені знайти Хасінту Коронадо? — востаннє запитав я.
Я побоювався, що він мене вкусить. Натомість він надзвичайно голосно пустив вітер. Його приятелі мало не луснули від сміху, плескаючи в долоні від радощів. Я зробив був кілька кроків назад, але запізно: хвиля смороду вже накрила мене.