Тієї ж ночі Хасінта уві сні знов побачила Захарію. Цього разу янгол не був одягнений у чорне — він був оголений, а тіло вкрите лускою. Кота з ним більше не було, натомість навколо його тулуба згорнулася кільцями біла змія. Волосся Захарії сягало талії, а з-під його вуст — з-під солодких вуст, які вона колись поцілувала в соборі Толедо, — тепер стирчали трикутні пощерблені зуби, такі, що їх Хасінта бачила у глибоководних риб, які молотили хвостами на рибному ринку.
Роки по тому молода жінка розповість про це видіння вісімнадцятирічному Хуліанові Караксу, пригадуючи той день, коли вона покинула пансіон у кварталі Рібера й переїхала до тодішньої садиби Алдаїв. Наступного дня Хасінті розповіли, що її подругу Рамонету минулої ночі зарізали біля входу в пансіон, а її дитина померла від холоду в матері на руках. Коли новина поширилася, мешканці пансіону мало не повбивали один одного, сперечаючись через убогий скарб небіжчиці. Єдине, що залишилося, — найдорогоцінніша Рамонетина річ, книжка. Хасінта відразу впізнала книжку: нерідко вечорами Рамонета просила подругу прочитати їй уголос сторінку-дві, бо сама читати не вміла.
Хасінта дуже змінилася. Тепер вона жила далеко-далеко від темного міста, в якому народилася, яке зненавиділа й до якого не наважувалася повернутися навіть під час своїх вихідних раз на місяць. Попередня Хасінта залишилася в пансіоні, що у кварталі Рібера, так само мертва, як і Рамонета. Нинішня ж Хасінта жила в тіні родини Алдаїв, родини, що володіла маєтністю, розміри якої не вкладалися в Хасінтиній голові. Вона навчилася жити чужим життям, не маючи свого. Іноді Хасінта запитувала себе: чи цей казковий спокій, що сповнював її дні, цей сон свідомості — це і є те, що люди називають щастям?..
Та вона бажала вірити, що Господь, попри Своє довічне мовчання, так чи інакше виконає дану їй обіцянку.
Через чотири місяці народився Хорхе Алдая, й хоча Хасінта віддавала йому любов і турботу, якою його мати ніколи не вміла чи не хотіла обдарувати сина (пані Алдая була надто зосереджена на собі самій), — гувернантка розуміла, що це не та дитина, яку обіцяв їй Захарія. Вона жила, чекаючи на ту, якій вона віддасть усю любов, якою Бог отруїв її душу. Хасінта пам’ятала, що це має бути дівчинка, дочка, особа жіночої статі — жіночої, як і сама Барселона.
Пенелопа Алдая народилася навесні 1902 року. Пан Рікардо Алдая на той час уже придбав будинок на проспекті Тібідабо — той недоладний будинок, що перебував під владою могутнього прокляття (принаймні служниці, Хасінтині колежанки, були в цьому переконані). Але Хасінта не боялася прокляття. Вона знала: те, що інші сприймають за чаклунство, насправді є виявом присутності того, кого тільки вона, Хасінта, могла бачити у снах. Тінь Захарії. О Захарія!.. Він більше не являвся Хасінті в людському образі — тепер він прибирав подоби вовка, що пересувався на двох задніх лапах.
Пенелопа була тендітною дівчинкою, блідою та слабкою. Хасінта бачила, як вона зростає, немов та квітка взимку. Багато років молода жінка охороняла її нічний сон, особисто готувала для неї кожну страву, шила їй одяг. Хасінта була поряд, коли Пенелопа хворіла, коли промовила перше слово, коли стала жінкою... А пані Алдая була просто однією з фігур між декорацій, таким собі реквізитом, який виносили та заносили на сцену згідно з текстом п’єси. Перш ніж лягти спати, вона заходила побажати доньці доброї ночі й казала, що любить ту над усе, що немає у світі нікого важливішого від Пенелопи... Хасінта ніколи не казала дівчинці, що любить її. Нянька знала: той, хто любить, любить мовчки, ділами, а не словами.
Хасінта потай зневажала пані Алдаю, цю пусту, самозакохану істоту, яка повільно старішала в коридорах вілли, обвішана коштовностями, що ними її чоловік, який роками «кидав якорі в закордонних портах», затуляв їй рота. Хасінта ненавиділа пані Алдаю. Чому Бог дозволив саме їй стати матір’ю Пенелопи, тоді як лоно Хасінти — справжньої матері, матері за покликанням, — залишалося безплідним? «Ти не справжня жінка», — жбурнув колись Хасінтин чоловік. Ніби на доказ правдивості його слів, Хасінта почала втрачати жіночі форми. Вона схудла, її шкіра обвисла на кістках; стегна скидалися на хлоп ‘ячі, а груди невпинно меншали, поки не перетворилися на жалюгідні шкіряні мішечки. На її тілі, кремезному та кістлявому, не зупинявся навіть погляд Рікардо Алдаї — а вже йому досить було й натяку на жінку, щоб піддатися шалові (це було добре відомо всім служницям у його власних резиденціях та в садибах його близьких друзів). Що ж, нехай так, думала Хасінта. Вона не мала часу на дрібниці.
Кожну свою хвилину Хасінта присвячувала Пенелопі: читала їй, супроводжувала всюди, купала, одягала, роздягала, розчісувала волосся, водила на прогулянки, вкладала в ліжко й будила вранці. Але перш за все — вона розмовляла з нею. Усі вважали Хасінту трохи схибленою старою дівою, в житті якої нічого не було, крім обов’язків гувернантки. Але ніхто не здогадувався, що Хасінта була Пенелопі не тільки гувернанткою: замінивши їй матір, вона зуміла стати найкращим другом дівчини. Відтоді як Пенелопа навчилася висловлювати свої думки — а це в неї сталося раніше, ніж в інших дітей, — лише Хасінті довіряла вона свої найпотаємніші мрії.
З часом їхній союз міцнішав. І ставши підлітком, Пенелопа не розлучалася з Хасінтою. Хасінта бачила, як Пенелопа розквітає, перетворюється на жінку, сліпуча врода якої впадає в очі кожному. Коли в будинку з’явився той таємничий юнак на прізвище Каракс, Хасінта з першої ж миті помітила струм, що пройшов між ним та Пенелопою. Ніхто, крім Хасінти, не помітив, як це сталося, ніхто не звернув уваги; історія ще не розпочалася, а все одно — вже було запізно. Юнака й дівчину з’єднали узи любові — наче й подібні до тих, що поєднували Пенелопу з вірною нянькою, але водночас зовсім інші. Міцніші. Небезпечні.
Спершу Хасінта думала, що ревнуватиме й зненавидить хлопця, але незабаром зрозуміла, що не відчуває ненависті до Хуліана Каракса й ніколи не відчуватиме. Як Пенелопа потрапила під чари Хуліана, так і Хасінта дозволила собі піддатися їм — адже бажання Пенелопи були і її бажаннями.
Багато місяців, сповнених задумливих поглядів та палких бажань, минуло, перш ніж Хуліан Каракс та Пенелопа змогли залишитися наодинці. У їхньому житті всім керував випадок. Вони зустрічалися в коридорах, дивилися один на одного з протилежних кінців столу, мовчки зачіпали одне одного мимохідь, і кожному з них весь час бракувало другого. Першими словами вони перекинулися одного дощового вечора в бібліотеці особняка на проспекті Тібідабо, коли «Віллу Пенелопи» осявало туманне світло свічок; лише кілька секунд було вкрадено в темряви — але в ці секунди Хуліан устиг побачити в очах дівчини те саме почуття, яке сповнювало і його душу. І цього обміну поглядами теж ніхто, здавалося, не помітив. Ніхто, крім Хасінти, яка з інтересом спостерігала за потайною грою, яку Пенелопа та Хуліан Каракс розпочали під самісіньким носом у подружжя Алдаїв. Гувернантка відчула неясний страх за свою підопічну.
А Хуліан майже перестав спати: з опівночі до світанку він писав оповідання для Пенелопи. Він знаходив безліч приводів, щоб завітати до будинку на проспекті Тібідабо, а потім скористатися моментом, прослизнути до Хасінтиної кімнати й передати жінці сторінки, які вона, у свою чергу, передавала Пенелопі. Іноді Хасінта передавала Хуліанові у відповідь записки, написані рукою Пенелопи, й Хуліан цілими днями перечитував ті нехитрі послання.
Ця гра тривала кілька місяців. Хуліан робив усе можливе, щоб бути ближче до Пенелопи. Хасінта допомагала юнакові: вона ж бо так хотіла бачити свою Пенелопу щасливою!.. Хуліан дійшов висновку, що легковажність не стане йому у пригоді: настав час діяти. У розмовах із паном Рікардо він почав удаватися до лукавства: виявляв позірний ентузіазм до банківського діла та фінансів, повсякчас хвалив Хорхе Алдаю — словом, робив усе, щоб остаточно завоювати довіру магната й виправдати свою повсякчасну присутність у будинку на проспекті Тібідабо. Так Хуліан учився говорити те, що інші воліли від нього чути, учився читати з чужих очей, угадувати таємні сподівання людей. Він мусив відкинути вбік свою щирість, і це гнітило його: він мав відчуття, ніби продає власну душу. Так, він робив це задля Пенелопи — але ж Пенелопа покохала іншого Хуліана, того відвертого, прекраснодушного хлопця, якого вперше побачила, стоячи на сходах над галереєю!.. І Хуліан Каракс прокидався на світанку, палаючи злістю на самого себе й на цілий світ, помираючи від бажання відкрити перед усіма свої справжні почуття, зустрітися віч-на-віч із паном Рікардо Алдаєю й сказати тому: його, Хуліана Каракса, анітрохи не цікавлять ані маєтності, ані перспективи на майбутнє, ані діяльність компанії Алдаїв; єдине, що його, Хуліана Каракса, цікавить, — це Пенелопа, він мріє забрати її далекодалеко, геть із цього пустого, наче закутаного в саван світу, в якому ув’язнив її батько. Однак із першими променями сонця вся Хуліанова хоробрість зникала, наче її й не було.