Настав час — і Хуліан відкрив своє серце Хасінті: вона полюбила хлопчика дужче, ніж сама того хотіла. Забираючи зі школи Хорхе, гувернантка часто бачилася з Хуліаном та передавала йому нові й нові записки від Пенелопи. Саме так вона познайомилася з Фернандо, який багато років по тому буде для неї єдиним другом, який розраджуватиме її самотні літа — літа чекання на смерть у притулку Св.Лусії. Притулок Св.Лусії — ось те пекло, яке пророкував колись Хасінті янгол Захарія.
Приїжджаючи до школи по Хорхе, Хасінта час від часу — наче випадково — брала із собою й Пенелопу. Так гувернантка влаштовувала короткі зустрічі двох юних сердець, між якими розквітало кохання — кохання, якого сама Хасінта ніколи не звідала, яке завжди обминало її. Саме тоді Хасінта помітила сина шкільного сторожа, похмурого мовчазного хлопця, якого всі називали Франсіско Хав’єром, і присутність його хтозна-чому занепокоїла її. Хасінта зауважила, як він стежить за Пенелопою, пожираючи її очима.
Хасінта носила в сумочці знімок Хуліана та Пенелопи, що його Рекассенс, офіційний фотограф родини Алдаїв, зробив біля дверей крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо. То був невинний знімок, зроблений серед білого дня у присутності пана Рікардо та Софі Каракс. Якось, чекаючи на Хорхе в саду школи Св. Ґабріеля, Хасінта нерозважливо залишила сумочку біля одного з фонтанів, а сама пішла прогулятися платановою алеєю. Повертаючись, гувернантка узріла юного Фумеро, який скрадався стежкою й знервовано озирався, чи не йде хтось. Того вечора, не знайшовши фотокартки у своїй сумочці, Хасінта дійшла висновку; що фото вкрав той хлопець.
Іншого разу, кількома тижнями пізніше, Франсіско Хав’єр Фумеро підійшов до Хасінти й запитав, чи може та щось передати від нього Пенелопі. Коли Хасінта спитала, що саме, хлопчина витяг сувій тканини, в яку було щось загорнене. Розгорнувши сувій, Хасінта побачила фігурку, вирізьблену із сосни. У цій фігурці гувернантка впізнала Пенелопу. Хасінту кинуло у дрож. Перш ніж вона змогла щось відповісти, юнак зник.
Дорогою додому Хасінта викинула фігурку з вікна автомашини, наче то був шматок гидкої мертвечини, — а потім неодноразово прокидалася на світанку, вся спітніла: їй снилися кошмари. У цих кошмарах той хлопець, від якого віяло небезпекою, перевтілювався у велетенську комаху й кидався на Пенелопу.
Іноді вечорами, коли Хорхе запізнювався, Хасінта у шкільному саду розмовляла з Хуліаном. Він теж полюбив цю сувору на вигляд жінку. Про будь-які прикрощі, з якими у своєму юному житті стикався Хуліан Каракс, першими дізнавалися Мікель Молінер і Хасінта. Якось Хуліан розповів Хасінті, що бачив, як його мама біля фонтана розмовляє з паном Рікардо Алдаєю, — обоє чекали на своїх дітей. Пан Рікардо, здавалося, насолоджувався товариством Софі, й Хуліанові стало трохи ніяково: адже він знав про донжуанську репутацію магната й про його ненажерливі статеві апетити.
— Я розповідав твоїй мамі, як тобі подобається нова школа, — того вечора сказав Хуліанові пан Рікардо Алдая, чомусь підморгуючи, а потім голосно розсміявся.
Софі бачила, що Хуліан геть забув своїх сусідських приятелів, закинув крамницю й цілими днями пропадав у будинку Алдаїв, і бачила це не тільки Софі. Капелюшник лютував. Його перше захоплення новою аристократичною клієнтурою охололо; Хуліан у крамниці майже не з’являвся, тож Фортюні змушений був найняти помічника — місцевого хлопчика, одного з колишніх Хуліанових приятелів на ім’я Кімет.
Антоні Фортюні міг вільно розмовляти лише про капелюхи. Його справжні почуття були так довго замкнені за ґратами серця, що врешті-решт безнадійно отруїли йому життя. Із кожним днем він ставав дедалі злішим та дратівливішим. Він до всього прискіпувався — починаючи від щирих спроб бідолахи Кімета навчитися торгувати й закінчуючи лагідними вмовляннями Софі.
— Твій син про себе надто високої думки — а все через те, що ці багатії ставляться до нього як до дресированої мавпи, — бурчав Фортюні, і в голосі його бриніла образа.
Одного дня, майже за три роки після того, як пан Рікардо Алдая вперше відвідав капелюшну крамницю «Фортюні та син», капелюшник залишив майстерню на Кімета й сказав, що повернеться пообідь. Він зухвало з’явився в офісі консорціуму Алдаїв на бульварі Ґрасіа й сказав, що хоче побачити пана Рікардо.
— А як маю честь вас відрекомендувати? — гордовито спитав службовець.
— Його особистий капелюшник.
Пан Рікардо, дещо здивований, тим не менш прийняв Фортюні з прихильністю, певно, гадаючи, що капелюшник приніс рахунок, — адже коли йдеться про гроші, дрібні крамарі не знаються на етикеті.
— Чим можу прислужитися, Фортюнато, друже? — доброзичливо спитав пан Рікардо.
І Антоні Фортюні заходився пояснювати Рікардо Алдаї, як глибоко той помилявся щодо Хуліана.
— Мій син, пане Рікардо, — не той, за кого ви його маєте. Він дурнуватий, ледачий хлопчисько, не наділений жодними талантами, хоча амбіцій у нього повно — це все з вини його матері. Він нічого не досягне, повірте мені. Йому бракує цілеспрямованості та наполегливості. Ви його не знаєте. Він уміє бути улесливим, уміє ошукувати незнайомців, уміє справляти враження, наче він знає все на світі, тоді як насправді не знає нічого. Цілком пересічний хлопець. Я знаю його краще, ніж будь-хто інший, і вважаю, що маю застерегти вас...
Пан Рікардо Алдая мовчав і навіть не кліпав очима.
— Це все, Фортюнато?
Пересвідчившись, що все, промисловець натиснув кнопку на столі, й за кілька секунд у дверях з’явився той самий секретар, якого Фортюні вже бачив.
— Наш друг Фортюнато йде, Бальсельсо, — промовив пан Рікардо. — Будь ласка, проведіть його до дверей.
Крижаний тон промисловця не сподобався капелюшникові.
— Даруйте, пане Рікардо: я Фортюні, а не Фортюнато!
— Усе одно. Ти страшна людина, Фортюні. Я буду радий, якщо ти більше сюди не приходитимеш.
Опинившись надворі, Фортюні почувався самотнішим, ніж будь-коли. Цілий світ був проти нього.
Кількома днями пізніше шляхетні клієнти, які з’явилися були у Фортюні завдяки рекомендаціям Алдаї, почали надсилати повідомлення про скасування попередніх замовлень. Минув іще тиждень, і Фортюні змушений був звільнити Кімета — роботи тепер було так мало, що не вистачало й на одного. «Усе одно Кімет ледачий та нетямущий, як і решта», — втішав себе Фортюні.