Фермін не був наділений міцною статурою, і першого ж удару кулаком вистачило, щоб збити його з ніг у калюжу. Він лежав, скорчившись клубком, а Фумеро осипав його градом ударів. У живіт, по нирках, по обличчі... Я дорахував до п’яти й перестав. Двоє поліціянтів, чиї залізні руки тримали мене, запобігливо реготали.
Марно силкуючись вирватися з їхніх лап, я зустрівся очима з одним із них — і впізнав його. Це був той самий чоловік із газетою, якого ми кількома днями раніше бачили в барі на площі Саррія, а потім в автобусі — він тоді ще сміявся з Фермінових жартів.
— Не втручайся, — прошепотів він мені, — я змушений буду зламати тобі руку.
— Послухай, — кричав Фумеро до Ферміна, — якого біса ти збовтуєш лайно минулого?! Дай минулому спокій! Дивися та вчися, хлопче, — озирнувся він на мене, — ти наступний.
Дивлячись, як Фумеро знищує Ферміна своїми копняками, я не міг промовити ані слова. Мені досі боляче згадувати про жахливі удари, що безжально сипалися на мого друга. Усе, що я зробив, — принишк у зручних поліцейських обіймах, тремтячи та мовчки проливаючи малодушні сльози.
Коли Фумеро втомився буцати завмерле тіло, він відгорнув свого плаща, розстебнув штани й помочився на Ферміна. Мій друг не ворушився; він був схожий на купу старого мотлоху в калюжі.
Випустивши щедрий, паруючий каскад, Фумеро застебнув штани. Він важко дихав, обличчя вкривав піт. Один з поліціянтів подав йому носову хустку. Витерши чоло й шию, інспектор підійшов ближче й витріщився на мене.
Я подумав, що настала моя черга й зараз він мене вдарить. Я навіть зрадів: це допомогло б мені подолати пекучий сором.
Але удару не було. Фумеро поплескав мене по щоці — ото й усе.
— Ти не вартий бійки, хлопче. Я не брудню рук об боягузів. Проблема в твоєму приятелі: він завжди опиняється не на тому боці. Наступного разу я дам йому такого прочухана, що він і не оговтається. Тож глядіть мені!
Двоє поліціянтів усміхнулися з явним полегшенням: «виставу» було скінчено. За мить усі троє зникли в темряві.
Я кинувся до Ферміна, який марно намагався підвестися й знайти у брудній калюжі втрачені зуби. З його рота, носа, вух, очей сочилася кров. Побачивши, що я цілий, він спробував був посміхнутися, але то була жахлива посмішка: мені здалося, що він зараз помре.
Я опустився біля нього навколішки й обійняв. Таж він легший за Беа!
— Ферміне, заради Бога, тебе негайно слід доправити до шпиталю.
Він енергійно похитав головою.
— Відвези мене до неї.
— До кого, Ферміне?
— До Бернарди. Якщо я помру, хочу померти в її обіймах.
32
Так я повернувся до помешкання на площі Реаль, до якого колись обіцяв собі більше не вертатися.
Двоє чи троє завсідників таверни Хампаньєта, які стояли у дверях і бачили бійку, допомогли віднести Ферміна до стоянки таксі на вулиці Принцеси. Я попросив офіціанта зателефонувати за номером Барсело й попередити про наш приїзд.
Поїздка в таксі здавалася нескінченною. Фермін утратив свідомість. Я тримав його в обіймах, пригортав до грудей, намагаючись зігріти. Я відчував, як його тепла кров просякає мій одяг, шепотів йому, непритомному, на вухо, що ми вже близько, що з ним усе буде гаразд... Мій голос тремтів. Водій крадькома поглядав на мене в дзеркало.
— Послухайте, мені не потрібні проблеми, чуєте? Якщо він помре, я вас висаджу.
— Стули пельку й дави на газ!
Коли ми дісталися вулиці Фернандо, Ґуставо Барсело та Бернарда вже чекали на нас біля парадних дверей. Разом із ними був лікар Сольдевіла. Побачивши нас у багнюці та крові, Бернарда закричала. Лікар швидко намацав пульс Ферміна й запевнив нас, що він досі живий. Учотирьох ми занесли Ферміна нагору, до Бернардиної кімнати. Медсестра, яка прийшла разом із лікарем, уже підготувала все необхідне. Щойно пацієнта було покладено в ліжко, вона почала його роздягати. Лікар Сольдевіла звелів нам залишити кімнату й не заважати йому. Він зачинив двері перед нашим носом, кинувши коротко:
— Він житиме.
У коридорі невтішно ридала Бернарда. Вона жалілася: вперше у житті зустріла порядного чоловіка, а Господь так немилосердно забирає його в неї!.. Пан Ґуставо Барсело обійняв її й повів на кухню. Там він частував її коньяком, аж доки бідолашна не сп’яніла так, що ледь трималася на ногах. Тоді книгопродавець налив келих і собі й вихилив його одним ковтком.
— Вибачте. Я не знав, куди йти... — почав був я.
— Усе гаразд. Ти добре зробив. Сольдевіла — найкращий хірург-ортопед у Барселоні. — Барсело говорив, не звертаючись ні до кого особисто.
— Дякую, — пробурмотів я.
Барсело зітхнув і капнув мені трохи коньяку у високу склянку. Я відмовився, тож склянка перейшла до Бернарди, яка вмить її спорожнила.
— Будь ласка, йди під душ. Потім перевдягнешся в чисте, — сказав мені Барсело. — Якщо ти повернешся додому в такому вигляді, твій батько дістане серцевий напад.
— Добре. Зі мною все гаразд.
— У такому разі перестань тремтіти. Іди-но, у ванній є гаряча вода. Ти знаєш дорогу. Я зателефоную твоєму батькові й скажу йому... ну, я ще не знаю, що йому скажу. Вигадаю щось.
Я кивнув.
— Це й досі ще твій дім, Даніелю, — кинув мені вслід Барсело, коли я вже підвівся, щоб іти до ванної. — Нам тебе не вистачало.
Ванну кімнату я знайшов, але не знайшов, де вмикається світло. Скинув свій брудний, заляпаний кров’ю одяг і вліз у королівську ванну. Перлинне світло сочилося крізь вікно, що виходило на патіо; цього світла вистачало, щоб бачити обриси кімнати й візерунки емальованих кахлів на підлозі та стінах. Вода виявилася приємно гарячою — не те що в нашій скромній ванній кімнаті на вулиці Св. Анни; відчуття було таке, немов я в розкішному готелі (хоча бувати в готелях мені насправді досі не доводилося).
Кілька хвилин я стояв під паруючими струменями душу, а у вухах моїх досі молотком відбивалося відлуння ударів, що півгодини тому сипалися на Ферміна. Я не міг викинути з голови обличчя поліціянта, який тримав мене.
Через певний час я помітив, що вода стає дедалі прохолоднішою, й припустив, що ресурси господарського бойлера виснажуються. Коли витекла остання крапля ледь теплої води, я закрутив кран. Пара сріблястими нитками огортала моє тіло. Крізь душову фіранку я помітив постать, яка стояла біля дверей, — постать із сяючими, мов у кішки, очима.
— Можеш виходити. Нема про що турбуватися, Даніелю. Попри всі мої пороки, я досі не здатна бачити тебе.
— Привіт, Кларо.
Вона подала мені чистий рушник. Я простягнув руку, взяв і загорнувся в нього із сором’язливістю школярки. Навіть у паруючій темряві я бачив, що Клара всміхається, вгадавши мій жест.
— Я не чув, як ти увійшла.
— А я не стукала у двері. Чому ти приймаєш душ у темряві?
— Звідки ти знаєш, що немає світла?
— Лампочка не дзижчить, — відповіла вона. — А ти... ти тоді навіть не прийшов попрощатися.
«Ні, я таки приходив, — подумав я, — то ти була зайнята».
Слова заклякли в мене на вустах; їх ворожість здалася недоречною, сміховинною.
— Вибач.
Я вийшов із ванни й став на килимок. У повітрі жевріли цяточки срібла. Тьмяне світло з вікна кидало білу вуаль на Кларине обличчя. Вона анітрохи не змінилася. Мені не допомогли й чотири роки розлуки.
— У тебе змінився голос, — зазначила вона. — І ти сам теж змінився, Даніелю.
— Я такий самий дурень, як і раніше, якщо ти це маєш на увазі.
«І ще більший боягуз», — додав я подумки.
У неї досі була та сама ламана усмішка, яка завдавала мені болю навіть у напівтемряві.
Клара простягла руку, і я, як і вісім років тому в бібліотеці, відразу збагнув її рух. Поклав її руку на своє вологе обличчя й відчув, як її пальці відкривають мене знов. Її губи мовчки ворушилися.
— Я ніколи не бажала тебе скривдити, Даніелю. Пробач мені.
Я взяв її руку й поцілував у темряві.
— Ні, це ти маєш мені пробачити.
Мелодраматичний ефект зруйнувала Бернарда, просунувши голову у двері. Хоч вона й була вже добряче напідпитку, та побачила, що світло вимкнене, а я — оголений, мокрий — тримаю Кларину руку біля своїх губ.
— Заради Христа, паничу Даніелю, невже ви сорому не маєте? Ісусе, Маріє та Йосифе! Дехто ніколи не навчиться...