Дощовий день на східному схилі замку Монжуйк, що дивиться на море крізь ліс химерних мавзолеїв, хрестів та могильних плит, на яких вигравірувано черепи й обличчя дітей без губ та очей. Місце, сповнене смерті.
Силуети приблизно двадцяти дорослих, які запам’яталися мені лише чорними, промоклими від дощу костюмами, й рука мого батька, яка міцно тримала мою — так міцно, наче цим рукостисканням він намагався зупинити мої й свої сльози. Порожні слова священика падають на мармурову плиту, під яку троє безликих грабарів опускають сіру труну. Краплі дощу збігають по труні, як гарячий віск, і мені здається, що я чую мамин голос, що він кличе мене ізсередини — мама благає визволити її з тієї темної кам’яної тюрми... Але єдине, що я міг зробити, — це посмикати батька за руку й майже нечутно сказати йому, щоб він не стискав моєї долоні так міцно, бо мені боляче. І той запах — запах свіжого повітря, землі, попелу та дощу — поглинав усе. Запах порожнечі. Запах смерті.
Я розплющив очі й пішов сходами вниз — майже навмання, бо світло свічки сягало лише на три-чотири сантиметри. Діставшись низу, я підняв свічку й оглядівся. Тут не було ані кухні, ані комірчини, повної дров. Вузький коридор переді мною закінчувався напівкруглою кімнатою. У кімнаті стояла фігура; з її порожніх очей збігали криваві сльози, руки були розпростані, немов крила, шипляча, змія виростала зі скроні. Моє тіло взялося сиротами.
Заспокоївшись, я зрозумів, що це зображення Христа, вирізьблене з дерева. Зробив кілька кроків уперед і оглянув таємничу каплицю. У кутку було звалено з десяток оголених жіночих торсів: у них не було ні рук, ні голів, а спиралися вони на триноги. Форми були різні: видно, що вони копіювали фігури жінок різного віку та статури. На животах було олівцем надписано: Ісабель, Евхенія, Пенелопа.
І знов на допомогу мені прийшли вікторіанські романи: я зрозумів, що бачу ніщо інше, як релікти старої традиції, якої вже більше ніхто не наслідує, відлуння доби, коли багатії мали готові манекени кожного з членів родини, щоб кравці приміряли на них замовлені сукні. Незважаючи на похмурий, погрозливий погляд Христа, я не міг побороти спокуси й не торкнутися торса з написом Пенелопа Алдая.
Тут мені почулися кроки нагорі. Подумав, що то приїхала Беа й блукає старим особняком, розшукуючи мене. Заспокоєний, покинув каплицю й повернувся до сходів. Уже збирався був підійматися, коли помітив інший кінець коридору, де розташовувався водонагрівач. Система центрального опалення була в досить доброму стані, що важко було сказати про решту підвалу. Я згадав, Беа щось казала про агенцію нерухомості, яка кілька років намагалася продати будинок Алдаїв і зробила певну реконструкцію, сподіваючись привабити потенційних покупців. Наблизився, щоб ближче оглянути пристрій, і побачив, що він складається із системи батарей, яку живить маленький нагрівач. Під ногами я знайшов кілька відер із вугіллям, шматки фанери й бляшанки, в яких, либонь, був гас. Я відкрив засувку нагрівача й заглянув усередину. Здавалося, все працює.
Ідея змусити цю стару машину працювати після стількох років простою здавалася неймовірною — і тим не менш я наповнив нагрівач вугіллям та деревом і добре полив усе гасом. Поки я це робив, мені почулося рипіння старого дерева. На мить я оглянувся назад — і раптом побачив замазані кров’ю шипи, що стирчали з дерева... Ні, це мені тільки здалося; утім, зіткнувшись віч-на-віч з темрявою, я таки злякався: мені почало ввижатися, наче фігура Христа, яка висіла за кілька кроків, наближається до мене з вовчою усмішкою.
Я підніс свічку — дрова раптово спалахнули, й нагрівач видав металевий скрегіт. Я закрив засувку й відійшов на кілька кроків назад, дедалі більше сумніваючись у своєму плані. Але нагрівач, як виявилося, таки працював, хоча й небездоганно. Я вирішив повернутися на перший поверх і перевірити, чи дадуть мої зусилля якісь корисні результати.
Повертаючись до великої кімнати, я сподівався знайти там Беа, але її не було. Від мого приїзду минула майже година, й побоювання, що об’єкт мого бажання так і не з’явиться, стало просто-таки пронизливим. Щоб угамувати тривогу, я вирішив продовжити експлуатацію водопровідної системи й пішов у пошуках батарей, які б підтвердили, що воскресіння нагрівача пройшло вдало. Ті, що я знайшов, не виправдали моїх надій: вони були крижані. Але в маленькій ванній кімнаті, розташованій, як я припускав, просто над нагрівачем, уже жевріло ледь відчутне тепло. Я став навколішки й радісно зрозумів, що кахлі на підлозі теплуваті. У такій позі мене й знайшла Беа — я плазував по підлозі з дурнуватою посмішкою й мацав, як ідіот, кахлі.
Коли я подумки повертаюся назад і намагаюся відтворити події того вечора в особняку Алдаїв; мені спадає на думку єдине виправдання моїй поведінці: коли тобі вісімнадцять і тобі не вистачає ані вправності, ані досвіду, й стара ванна кімната може здатися раєм. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб переконати Беа взяти ковдри з вітальні та зачинитися у ванній лише з двома свічками та якимось сантехнічним приладдям, що радше нагадувало музейні раритети. Мій головний аргумент — кліматичний — швидко переконав Беа. Спершу вона вжахнулася — адже мій божевільний винахід міг спалити будинок! — але тепло, що йшло від кахельної підлоги, свідчило на мою користь.
Пам’ятаю, як у червоному світлі свічок я роздягав її тремтячими руками; вона посміхалася, її очі шукали моїх очей.
Пам’ятаю, як вона сиділа, спершись на двері, її руки безсило звисали, долоні відкривалися мені назустріч.
Пам’ятаю, як гордовито вона тримала обличчя, коли я пестив її шию кінчиками пальців.
Пам’ятаю, як вона взяла мої руки й поклала їх собі на груди; як її повіки й вуста затріпотіли, коли я взяв її соски між пальцями й стиснув їх; як вона ковзнула на підлогу, коли я досліджував губами її живіт; як розсувалися її стегна, приймаючи мене...
— Ти колись робив це раніше, Даніелю?
— У мріях.
— Я серйозно.
— Ні. А ти?
— Ні. Навіть із Кларою Барсело?
Я засміявся. Мабуть, із себе самого.
— Що тобі відомо про Клару Барсело?
— Нічого.
— А мені ще менше, — зізнався я.
— Я тобі не вірю.
Я нахилився над нею й подивився в очі.
— Я ніколи ні з ким цього не робив.
Беа посміхнулася. Моя рука опинилася між її стегон. Я кинувся на неї, шукаючи її вуст так спрагло, наче зненацька відкрив, що канібалізм — найвище втілення мудрості.
— Даніелю? — покликала Беа тихенько.
— Що? — спитав я.
Відповіді так і не було.
Стовп холодного повітря просвистів під дверима, і в цю нескінченну мить — перш ніж вітер задув свічки — наші очі зустрілися, й ми відчули, що казку пристрасного моменту зруйновано. Секунди нам вистачило, щоб зрозуміти: з того боку дверей хтось був. Я побачив жах на обличчі Беа, а за мить нас накрила темрява.
Жорстоко гримнули двері. Немов у них грюкнув сталевий п’ястук, майже зриваючи їх із завіс.
Я відчув, як Беа здригнулася в темряві, й обійняв її. Ми пересунулися в інший бік кімнати, й тут іще один удар зі страшенною силою влучив у двері, відкидаючи їх до стіни. Беа скрикнула та сховалася за мною. Блакитний туман заповзав з коридору; від задутих свічок зміївся дим. Одвірки відкидали тіні, схожі на стилети, й мені здалося що я бачу незграбну фігуру на краю темряви.
Я з острахом вдивлявся в коридор, сподіваючись, що то якийсь жебрак наважився вдертися в зруйнований особняк, шукаючи притулку в цей паскудний вечір. Але бачив я, як і раніше, тільки смужки блакитного повітря, яке наче сочилось крізь вікна.
Беа, зіщулившись у куточку, тремтячими губами прошепотіла моє ім’я.
— Там нікого немає, — сказав я. — Певно, то був порив вітру.
— Вітер не стукає у двері, Даніелю. Ходімо звідси.
Я повернувся до кімнати й зібрав наші речі.
— Ось, одягайся. Ходімо надвір, подивимося.
— Краще зовсім піти звідси.
— Так, зараз. Я лише перевірю одну річ.
Ми похапцем одяглися в темряві; від нашого дихання в повітря здіймалися хмаринки пари. Я взяв з підлоги одну зі свічок і знов її запалив. Холодний протяг гуляв будинком, немов хтось порозчиняв усі вікна та двері.