Я кивнув. Фермін розповідав спокійно — жодних емоцій.
— Ці ушкодження — дрібниця в порівнянні з тими, що лишилися всередині. Я цілу годину терпів катування лютівником — а може, минула лише хвилина... не знаю. Але наприкінці я таки видав їм імена, прізвища та розміри комірців усіх моїх керівників, навіть тих, яких не знав. Мене викинули на алеї в Пуебло-Секо, оголеного, з обпаленою шкурою. Якась добра жінка забрала мене до себе додому й два місяці доглядала мене. Комуністи застрелили її чоловіка й двох синів на порозі будинку —вона не знала, за віщо. А коли я зміг підвестися й вийти на вулицю, дізнався, що все моє керівництво заарештували і стратили лише кілька годин по тому, як я сповістив про них...
— Ферміне, якщо не хочеш розповідати...
— Ні, ні. Я волію, щоб ти почув та знав, із ким маєш справу. Коли я повернувся до свого будинку, мені сказали, що уряд сконфіскував його, з усіма моїми пожитками. Я став жебраком, навіть не усвідомлюючи цього. Намагався знайти роботу — мені відмовляли. Єдине, що я міг добути, це пляшку дешевого вина за кілька сентимо. Вино — повільна отрута, що роз’їдає твої нутрощі, немов кислота; але я сподівався, що рано чи пізно воно спрацює. Я казав собі, що колись повернуся на Кубу, до своєї мулатки. Мене заарештували, коли я намагався сісти на вантажне судно до Гавани. Не пам’ятаю, скільки я провів у тюрмі. Після першого року тампочинаєш утрачати розум. Коли я вийшов, то почав жити на вулицях, де ти мене пізніше і знайшов. Там було багато таких, як я, колег з тюрми або товаришів за зброєю. Лічені щасливці мали когось, на кого могли б розраховувати, місце, куди б могли повернутися. Решта приєдналася до армії «безземельних». Якщо ти одного разу отримав картку до цього клубу, ти ніколи не перестанеш бути його членом. Більшість із нас виходили вночі, коли світ спить. Я зустрічався з такими, яким був сам. Рідко коли ми бачилися знову. Життя на вулиці недовге. Люди дивляться на нас із презирством, навіть ті, хто дає милостиню; але чужа зневага — ніщо в порівнянні з тією зміною, яку відчуваєш у собі. Це все одно що бути ходячим трупом, трупом, який хоче їсти, смердить та відмовляється остаточно вмирати. Час від часу Фумеро та його молодчики заарештовували мене за безглуздими звинуваченнями у крадіжках або у набриданні дівчатам, які повертаються з монастирської школи. Ще один місяць у тюрмі Ле-Модело, ще побиття, й знов на вулицю. Я ніколи не розумів суті цих фарсів. Мабуть, поліція вважала за зручне мати в своєму розпорядженні список підозрюваних, до якого можна було б звертатися у разі потреби. Під час чергової своєї зустрічі з Фумеро, який на той час уже був досить поважною фігурою, я запитав його, чому він не вбив мене, як убив інших. Він засміявся й відповів, що існують речі гірші за смерть. Він ніколи не вбиває інформаторів, додав він. Їх він гноїть заживо.
— Ферміне, ти не інформатор. Будь-хто на твоєму місці зробив би те саме. Ти мій найкращий друг.
— Я не заслуговую на твою дружбу, Даніелю. Ви — ти і твій батько — врятували моє життя, й тепер воно належить вам обом. Задля вас я зроблю все можливе. Того дня, коли ти забрав мене з вулиці, Фермін Ромеро де Торрес народився знов.
— Це не справжнє твоє ім’я?
Фермін похитав головою.
— Я побачив його на одній афіші біля арени для бою биків. Моє справжнє ім’я поховане навік. Чоловік, який колись жив у цьому тілі, помер, Даніелю. Іноді він повертається. У кошмарах. Але ти наново навчив мене жити. Ти подарував мені сенс життя, мою Бернарду.
— Ферміне...
— Нічого не кажи, Даніелю. Просто пробач мені, якщо можеш.
Я мовчки обійняв його, й він заплакав. Люди кидали на нас здивовані погляди, я у відповідь злісно дивився на них. Урешті-решт вони вирішили не звертати на нас уваги.
Пізніше, коли ми з Ферміном прямували до його пансіону, в мого приятеля знов прорізався голос.
— Те, що я розповів тобі сьогодні... Благаю, не кажи Бернарді...
— Я не розповім ані Бернарді, ані кому іншому. Жодного слова, Ферміне.
Ми потиснули один одному руки на прощання.
37
Уночі я не міг заснути. Лежав у ліжку з увімкненим світлом, розглядав свою ручку «Монблан», якою вже багато років не писав; вона була мов пара рукавичок, подарована безрукому. Мене переслідувала ідея піти до будинку Аґіларів та здатися добровільно, сподіваючись на краще. Але поміркувавши, я вирішив, що вдертися в дім Беа посеред ночі — не найкращий спосіб пом’якшити ситуацію. На світанку, виснажений безсонням та збитий з пантелику невідчепними думками, я дійшов висновку: нехай усе йде своєю чергою; з часом ріка віднесе геть усю погану кров.
Зранку справи у книгарні йшли повільно, і я скористався з нагоди, щоб стоячи подрімати, зберігаючи «рівновагу та грацію фламінго», як жартував мій батько. Пообідь, як і домовлялися минулого вечора, я вдав, ніби йду на прогулянку, а Фермін запевнив батька, що йому треба до лікарні — зняти кілька швів. Наскільки я зрозумів, батько проковтнув обидві брехні. Те, що ми систематично обманювали мого батька, почало мене дратувати; я ще зранку сказав про це Фермінові, поки батько ходив виконувати замовлення.
— Даніелю, стосунки батько-син засновані на тисячі маленьких невинних обманів. Дари волхвів, чарівниця, яка приносить дітям подарунки, система заохочування та багато інших. Це просто один з таких обманів. Не відчувай за собою провини.
Отже, збрехавши вкотре, я попрямував до будинку Нурії Монфорт, чиї духмяні дотики залишили незнищенний слід у моїй пам’яті. Бруківку площі Св. Феліпе Нері окупувала зграя голубів; на іншому кінці площі не було ні душі. Під пильними поглядами десятка голубів я перетнув бруківку й даремно шукав очима Ферміна, замаскованого невідомо під кого, — він відмовився розкрити свій план.
Я наблизився до будинку Нурії. Ім’я Мікеля Молінера досі стояло на поштовій скриньці. Може, саме на це мені й слід передовсім вказати Нурії Монфорт?.. Сходячи в темряві нагору, я майже сподівався, що її немає вдома, — ніхто не відчуває такого співчуття до брехуна, як інший брехун.
Діставшись п’ятого поверху, я зупинився, щоб зібрати рештки мужності й вигадати якийсь привід на виправдання свого візиту. З іншого боку майданчика гриміло сусідське радіо; цього разу передавали вікторину на знання релігії. Вікторина проходила під назвою «З невеличкою Божою поміччю», і завдяки їй уся Іспанія, мов заворожена, щовівторка прикипала до радіоприймачів.
Питання на п’ять очок! Зараз із невеличкою Божою поміччю ви скажете нам, Бартоломе, в якій подобі постав диявол перед мудрецем, який жив у наметі, у притчі про архангела та гарбуз, що у Книзі Ісуса Навина: а) молодої кози; б) глечика торговця; в) акробата з мавпою?
Так, у хвилі оплесків слухачів зі студії Національного радіо, я опинився біля дверей Нурії Монфорт і кілька секунд натискав на дзвоник. Прислухався, як луна йде квартирою, й зітхнув із полегшенням. Уже збирався був іти, коли почув, як до дверей наближаються кроки. Вічко загорілося, як краплина світла. Я посміхнувся. Поки в замку обертався ключ, я глибоко дихав.