— Даніелю, який сюрприз!
«Ти вкрала мої слова», — подумав я.
Розмовляючи з нею про те, про се в дусі пана Анаклето, шкільного вчителя, я дуже буденно, немов між іншим, згадав привід свого дзвінка.
— Ні, Ферміна сьогодні не було. Бернарда була зі мною весь день, тож я знаю достеменно. Правду кажучи, ми говорили про тебе.
— Що за нудна тема для розмови!
— Бернарда каже, ти дуже гарний на вроду, вже зовсім дорослий.
— Я вживаю багато вітамінів.
Довга пауза.
— Даніелю, як ти вважаєш: ми могли б знов стати друзями? Скільки років тобі потрібно, щоб пробачити мені?
— Кларо, ми вже друзі, й мені нема що тобі пробачати. Ти це знаєш.
— Дядько каже, ти досі досліджуєш життя Хуліана Каракса. Може, ти б завітав якось на чай та розповів мені останні новини? Мені теж є що тобі розповісти.
— Якось цими днями, обіцяю.
— Даніелю, я одружуюсь.
Я роззявив рота. Відчув, як земля йде з-під моїх ніг. Чи то я зменшився на кілька сантиметрів?..
— Даніелю, ти чуєш?
— Так.
— Ти здивований?
Я ковтнув — язик був майже чавунний.
— Ні. Мене дивувало те, що ти досі ще не одружена. Не може бути, щоб тобі бракувало шанувальників. Хто ж цей щасливчик?
— Ти його не знаєш. Його звуть Хакобо. Він приятель дядька Ґуставо. Директор Національного банку Іспанії. Ми познайомилися в опері, на бенефісі одного композитора, який влаштував мій дядько. Хакобо обожнює оперу. Він старший за мене, але ми дуже добрі друзі — саме це найважливіше, правда?
Мене охопила злість, і я прикусив язика. Язик мав смак отрути.
— Звичайно ж... Прийми мої вітання.
— Ти ніколи не пробачиш мені, чи не так, Даніелю? Для тебе я завжди буду віроломною Кларою Барсело.
— Для мене ти завжди будеш Кларою Барсело. Крапка. І тобі це відомо так само добре, як і мені.
Повисла ще одна пауза — пауза, під час якої можна, здається, посивіти.
— А як ти, Даніелю? Фермін каже, в тебе вродлива дівчина?
— Кларо, мені треба йти, завітав клієнт. Днями я подзвоню тобі, й ми зустрінемося за філіжанкою чаю. Ще раз мої вітання.
Я поклав слухавку та зітхнув.
Батько повернувся після зустрічі з клієнтом засмучений, він не мав настрою для розмови. Я накрив на стіл, а він приготував вечерю, навіть не спитавши ні про Ферміна, ні про справи у книгарні. Під час вечері ми дивилися у свої тарілки, ховаючись за стрекотом радіо. Батько майже не їв — просто мішав ложкою рідкий, несмачний суп, немов шукав золото на дні.
— Ти нічого не з’їв, — зауважив я.
Батько знизав плечима. Радіо досі бомбардувало нас нісенітницями. Батько підвівся та вимкнув його.
— Що в тому листі про військо? — нарешті спитав він.
— Мене призивають за два місяці.
Він, здавалося, постарішав років на десять.
— Барсело каже, що спробує натиснути на важелі, щоб мене після загальних зборів перевели до військового управління в Барселоні. Тоді я зможу ночувати вдома, — сказав я.
Батько у відповідь лише байдужно кивнув.
Я відчув, як боляче витримувати його погляд, і підвівся, щоб прибрати зі столу. Батько залишився сидіти: очі розгублені, руки стискають підборіддя...
Я вже збирався був мити посуд, коли почув кроки на сходах. Тверді, поспішні кроки, в яких чулося тривожне попередження.
Я звів погляд та зустрівся очима з батьком. Кроки зупинилися на нашому сходовому майданчику.
Батько підвівся, стривожений.
За секунду ми почули стукіт у двері та розлючений гучний голос, який здався мені дещо знайомим.
— Поліція! Відчиняйте!
Тисячі кинджалів устромилися в мій мозок.
Від чергового граду ударів двері захиталися. Батько підійшов до них і зазирнув у вічко.
— Що вам потрібно о такій порі?
— Відчиняй двері, або ми виб’ємо їх, Семпере. Не змушуй мене повторювати.
Я впізнав голос Фумеро, й серце моє захолонуло.
Батько кинув на мене запитливий погляд. Я кивнув.
Силуети Фумеро та двох його поплічників обрисувалися на тлі жовтуватого світла — мертовно-бліді маріонетки в сірих плащах.
— Де він?! — заволав Фумеро, із силою відштовхуючи мого батька й просуваючись у їдальню.
Батько намагався зупинити його, але один з поліціянтів, який ішов за інспектором, схопив батька за руку й притиснув до стіни, тримаючи з холоднокровністю та вправністю людини, звиклої до такого роду завдань. То був той самий чоловік, який переслідував нас із Ферміном і який тримав мене, поки Фумеро лупцював мого друга біля притулку Св. Лусії. Той самий, який нещодавно спостерігав за мною. Він кинув на мене пустий, байдужний погляд.
Я наблизився до Фумеро, виявляючи всю холоднокровність, на яку був здатний. Очі інспектора були налиті кров’ю. Свіжа подряпина йшла через ліву щоку, на якій темніла зсіла кров.
— Де?!
— Де що?
Фумеро раптом подивився вниз і похитав головою, бурмочучи щось собі під носа. Потім знову звів угору обличчя, позначене хижою гримасою. У руках він тримав револьвер.
Не зводячи з мене очей, він ударив рукояттю револьвера по вазі із зів’ялими квітами, що стояла на столі. Ваза розбилася вщент, вода розлилася, а зморщені стеблини розсипалися по скатертині. Мимоволі я затремтів. Батько кричав щось із передпокою, але його міцно тримали двоє поліціянтів. Я ледве міг розчути його слова. Єдине, що я відчував, — це холодну цівку револьвера на своїй щоці та запах пороху.
— Не жартуй зі мною, ти, лайно, твоєму батькові доведеться зішкрібати твій мозок з підлоги! Ти мене чуєш?!
Я кивнув. Я весь тремтів.
Фумеро ще міцніше притиснув цівку до моєї щоки. Я відчував, як залізо шкрябає мені шкіру, але не наважувався навіть моргнути.
— Востаннє тебе питаю. Де він?
Я побачив своє відображення в чорних зіницях інспектора. Очі його повільно примружувалися, а великий палець лежав на гачку.
— Його тут немає. Я не бачив його з обіду. Це правда.
Фумеро непорушно стояв десь секунд із тридцять, притискаючи пістолет до мого обличчя й облизуючи губи.
— Лермо, — наказав він. — Оглянь тут усе.
Другий поліціянт поспішив оглянути квартиру. Батько даремно силкувався вирватися з лап третього.
— Якщо ти мені збрехав і ми знайдемо його в цьому будинку — присягаюся, я зламаю твоєму батькові обидві ноги! — просичав Фумеро.
— Мій батько нічого не знає. Дайте йому спокій.
— Ти не розумієш, із ким граєшся. Але як тільки я добуду твого приятеля, гру буде скінчено. Ніяких судів, ніяких шпиталів, ніякого лайна. Цього разу я особисто пересвідчуся, що його вилучено з обігу. Я ще й збираюся дістати від цього задоволення, повір мені. Я зроблю це не поспішаючи. Можеш попередити його, коли побачиш. Бо я знайду його, навіть якщо доведеться зазирнути під кожний кругляк у місті. А ти наступний за списком.
Поліціянт на прізвище Лерма з’явився в їдальні й ледь помітно похитав головою. Фумеро послабив тиск на гачок і прибрав револьвер.
— Шкода, — сказав Фумеро.
— Що він накоїв? Чому ви його шукаєте?
Фумеро повернувся до мене спиною й підійшов до двох інших поліціянтів, які за його сигналом відпустили мого батька.
— Ви ще за це заплатите! — виплюнув батько.
Очі Фумеро затрималися на ньому. Інстинктивно батько зробив крок назад. Я побоювався, що візит Фумеро лише починається, але інспектор похитав головою, засміявся собі під носа й вийшов за двері. Лерма пішов за ним.
Третій поліціянт, мій вартовий, на мить затримався у дверях. Він мовчки глянув на мене, немов хотів щось сказати.
— Паласіосе! — закричав Фумеро. Його голос луною відбився в колодязі сходів.
Паласіос опустив очі додолу й зник за дверима.
Я вийшов на майданчик. Бачив смужки світла, що пробивалися крізь напіввідчинені двері сусідів, їхні перелякані обличчя, що вдивлялися в темряву. Три таємничі постаті зникли внизу сходів, а звуки їхніх роздратованих кроків віддалялися, немов отруйний відплив, залишаючи за собою осад жаху.
Десь близько опівночі ми почули ще один стукіт у двері, цього разу слабкий, ніби сповнений страху. Рука батька, який саме прикладав змочену йодом хусточку до синця, що залишився на моїй щоці від револьвера Фумеро, застигла в повітрі. Наші погляди зустрілися. Пролунало ще три стуки.