Я почала вдягатися як побожна вдова чи як ті жінки, що бояться сонячного світла, вважаючи його гріховним. Я затягувала волосся у вузол на потилиці, забула про макіяж. Незважаючи на всі мої хитрощі, Санмарті й далі засипав мене непристойними зауваженнями, і все це зі своєю улесливою, огидною посмішкою. То була посмішка, сповнена пихи, властивої тим самовпевненим дурням, які звисали, мов сардельки, з верхніх сходинок усіх службових драбин.
Я пройшла дві-три співбесіди в інших видавництвах, намагаючись знайти іншу перспективну посаду, але щоразу натрапляла на людей штибу Санмарті. Ці типи росли, як гриби після дощу, процвітаючи на угноєній грішми землі.
Один з них потрудився зателефонувати Санмарті й розповісти, що Нурія Монфорт за його спиною шукає роботу. Санмарті викликав мене до свого кабінету, ображений такою невдячністю. Він торкнувся рукою моєї щоки й погладив її. Його пальці пахли потом та тютюном. Я смертельно зблідла.
— Ну, якщо вам щось не подобається, ви мали лише повідомити мене. Як я можу поліпшити умови вашої праці? Адже вам відомо, як високо я вас ціную! Невже ви хочете піти від нас? Як щодо вечері? Тільки ви і я. Усе з’ясуємо.
Я прибрала його руку зі свого обличчя, не в змозі приховати огиди.
— Ви розчарували мене, Нуріє. Мушу визнати: ви, здається, не командний гравець.
Кілька днів по тому Санмарті, чия освіченість була на мавпячому рівні, почав повертати мені всі відредаговані рукописи, посилаючись на те, що в них безліч помилок. Практично кожного дня я затримувалася в конторі до десятої-одинадцятої вечора, нескінченно переправляючи купу аркушів із коментарями та позначками Санмарті.
«Надто багато дієслів минулого часу. Це звучить мертво, нудно... Після двокрапки не слід вживати інфінітив. Це всім відомо».
Санмарті теж почав затримуватися допізна в своєму кабінеті. Мерседес намагалася теж залишатися, але він відправляв її додому, а потім виходив зі свого кабінету й крутився біля мого письмового столу.
— Нуріє, ви забагато працюєте. Робота — то ще не все. Потрібно й розважатися. Ви молода жінка, але молодість минає, розумієте? Ми не завжди встигаємо насолодитися нею.
Він сідав на край мого столу й витріщався на мене або ставав за моєю спиною й завмирав на кілька хвилин. Я відчувала його смердючий подих на своїй шиї. Іноді він клав руки мені на плечі.
— Ви напружені. Розслабтеся.
Я вся тремтіла, мені хотілося кричати, бігти геть і ніколи більше сюди не повертатися. Але мені була потрібна робота й ця скупа платня.
Одного вечора Санмарті прийшов до мене і став пестити мене.
— Я втрачаю через тебе голову, — прохрипів він.
Я підстрибнула, вирвалася з його обіймів та побігла до виходу, хапаючи на бігу своє пальто й сумку. Санмарті позаду сміявся.
На останній сходинці я зіткнулася з темною фігурою.
— Який приємний сюрприз, пані Молінер...
Інспектор Фумеро всміхнувся до мене однією зі своїх зміїних посмішок.
— І тільки не кажіть, що ви працюєте в мого доброго друга Санмарті! Пощастило. Він зараз на коні, як і я. То скажіть, як ваш чоловік?
Я зрозуміла, що мені гаплик.
Наступного дня по фірмі поповзли чутки, що Нурія Монфорт — лесбійка. Якщо вона встояла перед чарами пана Педро Санмарті та його часникового подиху — либонь, у неї роман із Мерседес П’єтро. Не один багатообіцяючий молодик присягався, що кілька разів бачив, як ми з Мерседес — «солодка парочка» — цілувалися в канцелярії.
Того ж дня по дорозі додому Мерседес запитала, чи можна перекинутися зі мною кількома словами. Вона майже не дивилася мені у вічі. Ми пішли до кав’ярні на розі. Там Мерседес розповіла мені, що її викликав Санмарті і сказав, що не схвалює нашої дружби. Поліція подала йому звіт на мене, в якому докладно розповідалося про моє комуністичне минуле.
— Я не можу втратити цієї роботи, Нуріє. Мені слід дбати про сина.
Вона розплакалася, згоряючи від сорому та приниження.
— Не хвилюйся, Мерседес. Я все розумію, — відповіла я.
— Той чоловік, Фумеро... він стежить за тобою, Нуріє. Не знаю, що він має проти тебе, але це написано на його обличчі.
— Знаю.
Наступного понеділка, коли я прийшла, на роботу, побачила, що за моїм столом сидить худорлявий чоловік із зачесаним назад жирним волоссям. Він відрекомендувався:
— Сальвадор Бенадес, новий редактор. А ви хто?..
Жодна людина в конторі не наважувалася подивитися мені у вічі чи заговорити зі мною, поки я збирала свої речі. Коли я спускалася сходами вниз, мене наздогнала Мерседес і передала мені конверт із грішми.
— Майже кожен дав, хто скільки зміг. Будь ласка, візьми. Не задля себе, задля нас.
Увечері я повернулася до помешкання на вулиці Св. Антоніо. Хуліан, як зазвичай, чекав на мене, сидячи в темряві. Він сказав, що написав для мене вірша. Це перше, що він написав за дев’ять років. Я хотіла прочитати його, але кинулася до Хуліана в обійми. Розповіла йому все, бо більше не могла стримуватися. Хуліан мовчки слухав мене, обіймав, гладив по голові. Уперше за всі роки я відчула, що можу на нього покластися. Я хотіла припасти до його вуст, бо мені було до болю самотньо... але в Хуліана не було вуст. Я заснула в його обіймах, згорнувшись калачиком на його дитячому ліжку.
Коли я прокинулася, Хуліана не було поряд. На світанку я почула його кроки на даху і вдала, що сплю.
Пізніше, вранці, я почула по радіо новини, однак не відразу зрозуміла їх зміст. На лавці на Паско-дель-Борне знайдено тіло. Чоловік сидів, закинувши ногу на ногу, й дивився на церкву Санта-Марія-дель-Мар. Зграя голубів, яка дзьобала йому очі, привернула увагу місцевого мешканця, який повідомив поліцію. У загиблого була зламана шия. Пані Санмарті впізнала в ньому свого чоловіка — Педро Санмарті Монеґаля.
Коли тесть загиблого у притулку на Баньолас почув ці новини, він склав подяку небесам і сказав, що тепер спокійно може помирати.
13
Хуліан колись написав: випадкові збіги обставин — це шрами долі. Але в мене не було ніяких збігів, Даніелю. Ми — маріонетки власних підсвідомих бажань. Багато років я воліла вірити, що Хуліан — і досі той самий чоловік, у якого я закохалася. Я воліла вірити, що нам удасться жити далі, чергуючи спалахи страждань та надії. Я воліла вірити, що Лаїн Куберт помер, повернувся на сторінки книжки. Ми завжди готові вірити всьому, крім правди.
Убивство Санмарті розкрило мені очі. Я зрозуміла, що Лаїн Куберт досі живий, сидить в обгорілому Хуліановому тілі й живиться його спогадами. Він знайшов спосіб виходити та повертатися назад до квартири на Св. Антоніо, обминаючи двері, які я щоразу замикала, залишаючи його самого. Він користувався вікном, що виходило на внутрішнє подвір’я. Я дізналася, що Лаїн Куберт блукав містом і навідувався до особняку Алдаїв. Дізналася, що у нападі божевілля він повернувся до склепу, розтрощив надгробні плити й витяг з-під них труни Пенелопи та свого сина.
— Що ти накоїв, Хуліане?..
Коли я повернулася додому, на мене вже чекала поліція, щоб поставити кілька запитань стосовно смерті видавця Санмарті. Мене відвезли до поліційного управління, і після того як я чотири години просиділа в темному кабінеті, туди приїхав Фумеро, весь у чорному. Він запропонував мені цигарку.
— Ми з вами могли б стати друзями, пані Монфорт. Мої люди сказали, що вашого чоловіка немає вдома.
— Чоловік мене покинув. Я не знаю, де він.
Від сильного ляпаса я впала зі стільця. Заповзла в куток, охоплена жахом, не наважуючись підвести очей.
Фумеро став біля мене навколішки й схопив за волосся.
— Затям, смердюча хвойдо: я знайду його, а коли знайду, вб’ю вас обох. Але спершу тебе, щоб він бачив, як твої нутрощі вивалюються назовні. А потім його. Тільки спершу розповім йому, що та шльондра, яку він увігнав у могилу, була його сестрою.
— Не дочекаєшся, він уб’є тебе першим.
Я думала, він зараз почне бити мене, але Фумеро поплескав мене по щоці й відпустив. За мить я почула, як віддаляються його кроки.
Я підвелася, вся тремтячи, й витерла кров з обличчя. Досі відчувала запах рук цього чоловіка. Це був сморід страху.