Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.
— Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! — пирхнув голос позаду мене. — Управитель уже пішов!
Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.
— А ця крамниця здається в оренду?
— Хіба ви не через це прийшли?
— Ні. Я просто цікавлюся.
Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову», янгольську посмішку.
— Як давно ця крамниця зачинена?
— Уже майже двадцять років — відтоді, як помер старий.
— Пан Фортюні? То ви знали його?
— Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!
— Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?
— Хуліана? Звичайно ж.
Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.
— Юнак на цьому знімку — Хуліан Каракс?
Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.
— Чи ви його впізнаєте? — наполягав я.
— Каракс — дівоче прізвище його матері, — пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. — Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.
— А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?
— А я б хотіла знати, хто про неї питає?..
— Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса... про Хуліана.
— Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.
— А коли Хуліан повернувся до Барселони?
Жінка глянула на мене й витримала паузу.
— Невже не знаєте?.. Хуліан того ж року в Парижі помер.
— Перепрошую?..
— Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська!
— Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо?
— Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені.
Я неквапно кивнув головою.
— Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер?
— Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути... Чому ви на мене так дивитесь?
— Фортюні збрехав вам, пані. Хуліан не помер у 1919 році.
— Даруйте?
— Хуліан мешкав у Парижі щонайменше до 1935 року, а потім повернувся до Барселони.
Обличчя жінки засяяло.
— То Хуліан тут, у Барселоні? А де саме?
Я знов кивнув, сподіваючись, що це заохотить її до подальшої розмови.
— Свята Маріє... які чудові новини! Добре, якщо він живий. Він був милим хлопчиком, щоправда, диваком і фантазером, але... було в ньому щось чарівне. А ось вояк з нього був би геть нікудишній, це було видно за кілометр. І моїй Ісабеліті він подобався... Уявіть, якийсь час я навіть гадала, що в них усе скінчиться шлюбом! Дитячі мрії... Можна мені ще подивитися на фотокартку?
Я передав їй знімок. Жінка дивилася на нього із захватом, наче перед нею був щасливий талісман, зворотній квиток у її молодість.
— От дивина! Хуліан у Барселоні... а той підлий старий виродок збрехав мені, ніби хлопець помер! Мушу визнати, я іноді дивуюся: і навіщо Бог посилає деяких людей у цей світ?.. То що сталося з Хуліаном у Парижі? Я певна, він розбагатів. Я завжди вважала, що одного для Хуліан стане заможнім.
— Не зовсім так. Він став письменником.
— Він писав оповідання?
— Щось на кшталт цього.
— Для радіо? О, як мило! Ну, це мене не дивує. Він іще в дитинстві розповідав історії місцевим хлопчакам. Часто влітку моя Ісабеліта та її кузини збиралися вночі на даху та слухали його історії. Вони казали, що він ніколи не розповідав тієї самої історії двічі. Щоправда, всі історії чомусь були про мерців та привидів... Я казала, він був дещо дивакуватим. Хоча з таким батьком, як у нього, дивно, що Хуліан узагалі не з’їхав з глузду. Я не здивована, що дружина врешті-решт кинула Фортюні, — він був мерзенним створінням! Послухайте, я ніколи не втручалася в чужі справи, але той чоловік і справді був негідником. У багатоквартирному будинку, врешті-решт, ніщо не залишається таємницею... Бачите, він бив її. Вічно чулися крики з їхньої квартири, й сусіди не раз мусили викликати поліцію. Можливо, іноді чоловік повинен відлупцювати дружину, щоб вона його поважала, я не кажу, що цього не можна робити, — нині багато повій, бо молодих дівчат не виховують належним чином, як колись... Але цей чоловік — ні, він любив знущатися з неї знічев’я, розумієте? Єдиною подругою тієї бідолашної француженки була молода дівчина Вісентета, яка мешкала у квартирі №2, й вона час від часу ховала нещасну пані Фортюні від стусанів її чоловіка. І пані Фортюні розповідала дівчині такі речі...
— Які речі?
Жінка прибрала таємничого вигляду — звела брову та скосила очі.
— Наприклад... наприклад, що хлопець — не син капелюшника.
— Хуліан? Хуліан — не син Фортюні?!
— Так, це чула Вісентета.
— То хто був справжнім батьком Хуліана?
— Пані Фортюні ніколи не казала. Можливо, вона й сама не знала. Бачите, які вони, ті чужоземки...
— То чоловік саме за це лупцював її?
— Хтозна. Тричі її забирали до лікарні. Тричі! А тому покидькові вистачало нахабства стверджувати, що вона сама винна, бо напивається й падає на підлогу... Та я цьому не вірила. Ніхто не вірив. Фортюні посварився з усіма сусідами. Якось він посвідчив у поліції, що мій останній чоловік — Господи благослови його душу! — обікрав його крамницю. На думку свинюки Фортюні, кожен, хто з півдня, — шахрай та грабіжник!
— Даруйте... то ви впізнали дівчину, яка на знімку поряд із Хуліаном?
Жінка знов уважно подивилася на фото.
— Ніколи її не бачила. Дуже вродлива.
— Зі знімку виходить, що вони закохані, — припустив я, намагаючись підштовхнути її пам’ять.
Вона віддала мені світлину назад, хитаючи головою.
— Уявлення не маю. Наскільки я знаю, Хуліан ніколи не мав дівчини, але, здається, якби й мав, мені б він не розповів. Було нелегко дізнатися, що моя Ісабеліта вештається з цим хлопцем... Ви, молоді, ніколи нічого не розповідаєте. А ми, старі, не знаємо, як припинити балачки.
— Чи пам’ятаєте ви його друзів? Хто найчастіше приходив до Хуліана?
Жінка знизала плечима.
— Ну, минуло багато часу. Крім того, у роки юності Хуліан нечасто бував удома. Він мав шкільного приятеля, хлопця з гарної родини, з Алдаїв, а це прізвище чогось варте! Ніхто не згадує про них тепер, але тоді то було все одно що згадати королівську родину. Купа грошей — іноді вони навіть висилали по Хуліана машину, й навіть Франко не мав такої! Блискуча така, з водієм. Мій Пако — а він знався на машинах! — сказав мені, що це «ролсро» чи щось на кшталт цього. Машина, гідна імператора.
— А імені приятеля не пам’ятаєте?
— Послухай, із таким прізвищем, як Алдая, ім’я не потрібне! Натомість пам’ятаю ім’я іншого хлопця, дещо легковажного... Мікель його звали. Гадаю, він теж навчався з Хуліаном в одному класі. Але не питай мене ані про його прізвище, ані про вигляд...
Здавалося, ми потрапили у глухий кут, і я вже побоювався, що жінка втратить інтерес до розмови.
— А нині хто-небудь мешкає у квартирі Фортюні?
— Ніхто. Старий помер, не залишивши заповіту, а його дружина, наскільки мені відомо, досі в Буенос-Айресі й навіть на похорон не приїздила. Утім, не можна її звинувачувати.