— Звичайно.Будь ласка.
Він передав мені картку, і я глянув на неї. Цифри були дуже розбірливі. Номер скриньки 2321. Страшно було й думати про облік, який веде ця контора.
— Ви багато спілкувалися з паном Фортюні за його життя? — спитав я.
— Час від часу. Надто стриманий чоловік. Я пам’ятаю, коли дізнався, що його француженка втекла геть, запросив його піти до повій із кількома моїми приятелями. Тут неподалік, біля танцювального залу «Палома», — чудовий заклад. Просто щоб підбадьорити його, еге? Усього лишень. І уявіть собі — він перестав розмовляти зі мною, навіть не вітався на вулиці, наче мене не було. Що скажете на це?
— Та ви що? Я шокований! А щось іще можете розповісти про родину Фортюні? Ви їх добре пам’ятаєте?
— Тоді були інші часи, — з ностальгією пробурмотів пан Моліна. — Та я навіть знав дідуся Фортюні — того, хто заснував цю крамницю. Про сина мало що знаю. А дружина? Вона була красунею. Що за жінка! І порядна. Попри всі плітки та чутки...
— А чи правда, що Хуліан — не рідний син Фортюні?
— Звідки ви це взяли?
— Я вже казав, що я родич. Згодом усе стає явним.
— Плітки такі були, але...
— Але?..
— Люди взагалі багато базікають. Люди пішли не від мавп. Вони пішли від папуг.
— То що казали люди?
Пан Моліна розвернувся у кріслі.
— Не бажаєте перехилити келишок рому? Кубинського. Усе добре, що нас убиває, — кубинське.
— Ні, дякую, але я підтримаю компанію. А поки ви можете розповісти мені...
Антоні Фортюні, якого всі називали капелюшником, познайомився із Софі Караксу 1899 році біля сходів Барселонського собору. Він повертався із собору, щойно давши обітницю святому Євстахіеві (з усіх святих Євстахій вважався найбільш старанним та найменш метушливим, коли йшлося про любовні справи). Антоні Фортюні було вже за тридцять; він, старий парубок, шукав дружину й волів знайти її щонайшвидше. Француженка Софі мешкала в пансіоні для молодих дівчат на вулиці Рієра-Альта й давала приватні уроки музики та гри на фортепіано нащадкам найбільш привілейованих родин Барселони. В неї не було ані родини, ані маєтку, на який би можна було розраховувати; усе, що в неї було, — це її молодість та музична освіта. Музики Софі навчилася від свого батька, піаніста з якогось німського театру, перш ніж він помер від туберкульозу в 1886 році. Антоні Фортюні, навпаки, був чоловіком якщо не заможним, то принаймні на шляху до заможності. Він нещодавно успадкував батьківську справу — крамницю капелюхів, яка мала певну репутацію на вулиці Св. Антоніо. Цього ремесла Антоні теж навчився від свого батька і мріяв, що одного дня навчить власного сина. Він дійшов висновку, що Софі Каракс тендітна, красива, молода, слухняна та зможе народити йому сина. Отже, святий Євстахій таки зробив послугу.
Після чотирьох місяців наполегливих залицянь Софі погодилася на пропозицію Антоні одружитися з ним. Пан Моліна, який був приятелем старого Фортюні, попереджав Антоні, що він одружується з іноземкою. Він сказав, що Софі, здається, мила дівчина — але, може, цей шлюб для неї дещо незручний, слід почекати принаймні рік... Антоні Фортюні відповів, що він уже знає про свою майбутню дружину все, що йому потрібно, а решта його не цікавить. Вони одружилися у церкві Дель Піно й розраховували провести медовий місяць на спа-курорті неподалік Монґату. Зранку, перш ніж вони поїхали, капелюшник крадькома попросив пана Моліну, щоб той утаємничив його в секрети спальні. Моліна саркастично порадив Фортюні розпитати про все молоду дружину.
Молодята повернулися до Барселони вже за три дні. Сусіди казали, що Софі плакала, коли входила до будинку. Роки по тому Вісентета присягалася, що Софі розповіла їй таке: капелюшник і пальцем не торкнувся до неї, а коли вона спробувала звабити його, він назвав її шльондрою й відповів, що та непристойність, яку вона пропонує, збуджує в ньому лише огиду. Шість місяців по тому Софі повідомила чоловіка, що вона вагітна. Від іншого.
Антоні Фортюні бачив, як його батько лупцював матір з першої-ліпшої нагоди, тож і сам зробив те, що вважав за правильне. Капелюшник зупинився лише тоді, коли злякався, що ще один удар — і жінка помре. Незважаючи на побиття, Софі відмовилася назвати ім’я батька дитини. Звернувшись до власної логіки, Антоні Фортюні вирішив, що це, мабуть, диявол, бо ця дитина — дитина гріха, а у гріха єдиний батько — Князь темряви. Переконаний, що гріх прокрався в його дім між стегнами його дружини, капелюшник став усюди розвішувати розп’яття: на стінах, на дверях усіх кімнат, на стелях.
Коли Софі побачила, як він розвішує хрести у спальні, де ув’язнив її, жінка злякалася й зі сльозами на очах спитала чоловіка, чи він не збожеволів.
Сліпий від гніву, він обернувся й ударив її.
— Така сама шльондра, як і інші, — промовив він, викидаючи її на майданчик сходів.
Наступного дня, коли Антоні Фортюні відчинив двері квартири, щоб піти вниз до крамниці, Софі досі лежала там, уся в засохлій крові, тремтячи від холоду.
Лікарям так і не вдалося остаточно вилікувати переломи на її правій руці. Софі Каракс більше не могла грати на піаніно. Вона народила хлопчика й назвала його Хуліан, на честь свого батька, якого зарано втратила, — таке трапляється з усім найціннішим у житті. Фортюні думав узагалі викинути її з дому, але вирішив, що скандал зашкодить бізнесові, — ніхто не схоче купувати капелюхів у рогоносця. Тож Софі було виділено темну й холодну кімнату на заднику квартири. Там вона за допомогою двох сусідок і народила сина. Антоні не повертався додому три дні.
— Цього сина подарував тобі Господь, — заявила Софі. — Якщо волієш когось покарати — карай мене, а не невинне дитя. Хлопчикові потрібен дім та батько. Дитина не відповідає за мої гріхи. Благаю, змилосердься.
Перші місяці були важкими для них обох. Антоні Фортюні понизив дружину до рівня служниці. Вони разом не спали, не їли й лише зрідка перекидалися парою слів стосовно хатніх справ. Раз на кілька тижнів, зазвичай у ніч повні, вже над світанком, Антоні Фортюні з’являвся у спальні Софі й без зайвих слів оволодівав нею — енергійно, але невміло. У ці нечасті моменти Софі намагалася завоювати його, шепочучи слова кохання та пестячи чоловіка. Але капелюшник не розумів такої фривольності. Порив його бажання тривав лише короткі хвилини, навіть секунди, — від цього не могло бути дітей. Після кількох років Антоні Фортюні назавжди полишив спальню дружини, а натомість узяв за звичку до самого ранку читати проповіді, шукаючи в них розради своїм мукам.
Капелюшник намагався полюбити дитину з глибокими очима, хлопчика, який любив жартувати та вигадувати привидів. Однак, незважаючи на всі зусилля, Антоні Фортюні не міг забути, що маленький Хуліан — не його плоть і кров. Хлопчик не цікавився ані капелюхами, ані вивченням катехізису. Під час Різдвяних свят він бавився тим, що міняв місцями маленькі фігурки у сцені Різдва та вигадував сюжети, в яких маленького Ісуса викрадали нечестиві волхви. Невдовзі його захопило малювання янголів із вовчими зубами та вигадування історій про вкритих капюшонами привидів; які виходили зі стін і їли людські думки, поки люди спали. З часом капелюшник втратив останню надію напутити хлопця на добрий шлях. Ні, зрозумів Антоні: ця дитина не була й ніколи не стане одним з Фортюні.
Хуліан твердив, що йому нудно у школі, а додому приходив із зошитами, повними зображень якихось жахливих істот, крилатих гадюк, будинків; що жили, ходили та пожирали людей, які нічого не підозрювали. Стало зрозумілим, що фантазії та вигадки цікавлять його набагато більше, ніж дійсність. Здавалося, диявол навмисне послав цю дитину, щоб узяти на глум нещасного капелюшника.