Я часто уявляю, як Ти їдеш потягом, сидиш у купе на самоті й думаєш про мою зраду. Я вже кілька разів намагалася розшукати Тебе через Мікеля, але він сказав мені, що Ти не хочеш мати зі мною нічого спільного. Що вони Тобі набрехали, Хуліане ? Що сказали про мене? Чому Ти їм повірив?
Я розумію, що втратила Тебе. Утратила все. Але навіть тепер я не можу дозволити Тобі так просто піти, не можу дозволити забути мене. Я зла на Тебе. Я від самісінького початку знала, що рано чи пізно втрачу Тебе, бо Ти ніколи не знайдеш у мені те, що знайшла в Тобі я. Хочу, щоб Ти знав: я покохала Тебе з першого ж дня й досі кохаю — дужче, ніж будь-коли. Навіть якщо Ти цього не хочеш.
Я пишу Тобі таємно, ніхто про це не знає. Хорхе присягався: якщо побачить Тебе знову — вб’є. Мені більше не дозволяють виходити з дому; мені навіть не можна дивитися у вікно. Не думаю, що мені колись пробачать. Той, кому я довіряю, пообіцяв передати Тобі цього листа; я не називатиму імені, щоб не компрометувати цієї людини. Не знаю, чи дістанеться до Тебе цей лист. Якщо дістанеться й Ти таки вирішиш повернутися по мене, гадаю, ти вигадаєш, як це зробити. Ось Ти знов постаєш у моїй уяві; Ти їдеш потягом, і душа Твоя розбита. Ти втікаєш від нас усіх — і від себе самого... Існує так багато речей, яких я не можу тобі сказати, Хуліане! Можливо, Тобі краще й не знати про них.
Єдине, чого я бажаю, — це щоб Ти був щасливий, Хуліане. Щоб усе, чого Ти прагнеш, здійснилося. Щоб одного дня (може, мине час, і Ти таки пробачиш мені?..) Ти нарешті зрозумів, як щиро я Тебе кохала.
Завжди твоя
Пенелопа.
17
Слова Пенелопи Алдаї, які я читав та перечитував тієї ночі, доки не вивчив їх напам’ять, заповнили мою душу вщерть, і в ній більше не було місця для тієї гіркоти, що лишилася в мене після візиту інспектора Фумеро. На світанку, після безсонної ночі, я тихо вдягнувся, залишив на шухляді в передпокої записку батькові, в якій повідомляв, що маю виконати кілька доручень і повернуся до книгарні о пів на десяту, та вийшов з дому. У душі моїй і досі лунав голос, що чувся з-проміж рядків листа.
У калюжах, що залишилися після нічної мжички, відбивалися блакитні тіні світанку. Я застібнув ґудзики піджака й поквапився на Каталонську площу. Над сходами, що здіймалися з метро, кучерявилися струмені нагрітого повітря. У касі Каталонської залізниці я придбав квиток третього класу до станції Тібідабо.
Я їхав у вагоні, переповненому службовцями, служницями та чорноробами, які мали із собою загорнуті в газети бутерброди з цеглину завбільшки. Я нахилив голову до вікна; темрява тунелів дарувала заспокоєння. Потяг прямував крізь середмістя до підніжжя гори Тібідабо, яка здіймалася над Барселоною.
Коли я знов опинився на вулиці, мені здалося, наче я потрапив до іншого міста. Займалася ранкова зоря, й багряні леза світла прорізали хмари, освітлюючи фронтони вілл та маєстатичних будинків, які межували з площею Тібідабо. В імлі блакитний трамвай ліниво заповзав на гору. Я побіг за ним і встиг видертися на задню платформу, хоча кондуктор подивився на це несхвально. Дерев’яний вагон був майже пустий; нечисленні пасажири — двоє ченців та жінка у жалобі, із сірим обличчям, — погойдувалися у вагоні, напівсонні.
— Мені їхати лише до тридцять другого будинку, — сказав я кондукторові, обдаровуючи його наймилішою зі своїх усмішок.
— Мені байдуже, хоч до мису Горн, — відповів він байдуже. — Навіть слуги Христові сплатили за свій проїзд. Або платиш грошенята, або трудиш ноженята. Бачиш, навіть римується.
Узуті у сандалі, вдягнені у прості брунатні ряднини ордену францисканців, ченці закивали головами, показуючи свої рожеві квитки, щоб підтвердити слова кондуктора.
— Гаразд, я краще натруджу ноженята, — сказав я. — У мене немає ні копійки.
— Як волиш. Але зачекай до наступної зупинки. Мені не потрібні нещасні випадки у мою зміну.
Обіймаючи своєю тінню тіні дерев, трамвай повз нагору так повільно, що якби я йшов пішки, я б анітрохи не програв у швидкості. Я нишком позирав з трамвайного вікна за високі огорожі схожих на замки вілл і уявляв собі, як багато там статуй, фонтанів, стаєнь та потайних каплиць. Визирнувши з одного боку платформи, я помітив проміж дерев силует вілли «Білий чернець».
Наближаючись до рогу вулиці Романа Макаї, трамвай уповільнив хід і нарешті зупинився. Водій задзвонив своїм дзвіночком, і кондуктор кинув на мене суворий погляд.
— Давай-но, розумнику. Виходь. Будинок за номером 32 саме тут.
Я зійшов, але довго ще чув дзенькіт блакитного трамваю, аж доки він не зник в імлі.
Резиденція родини Алдаїв розташовувалася на іншому боці вулиці. Її охороняла кута сталева брама, оплетена пожовклим плющем. Поміж сталевих прутів я ледь помітив хвіртку; вона була замкнена. Над брамою, зроблені у вигляді чорних сталевих зміїв, значилися цифри 32. Я намагався розглядіти щось усередині, але побачив лише кути й арки темної башти. Слід від іржі проходив від замкової щілини просто у двері. Я став навколішки, щоб краще оглядіти подвір’я; та єдиним, що я побачив, були сплетіння рослин і обриси якогось фонтана чи басейна, увінчаного статуєю, яка здіймала руку до небес. Углибині, придивившись уважніше, я побачив сходи з мармуру, розбиті, вкриті кругляками та пожовклим листям. Слава Алдаїв, як видно, зблякла вже багато років тому. Маєток перетворився на цвинтар.
Я відійшов на кілька кроків назад і звернув за ріг, щоб подивитися на південне крило будинку. Звідси краще було видно одну з башт вілли. І тут я краєм ока помітив людину: це був невеликий на зріст чоловік у синьому комбінезоні, який вимахував великою мітлою, воюючи з пожовклим листям на тротуарі. Він теж дивився на мене — дивився з певною підозрою. Я збагнув: мабуть, він охороняє один із сусідніх маєтків.
— Добридень! — гукнув я, всміхаючись до двірника тією послужливою усмішкою, яку виробив у себе, проводячи життя за прилавком. — Чи вам не відомо, будинок Алдаїв давно зачинений?
Він витріщився на мене так, наче я спитав, якої статі янголи, й торкнувся підборіддя пожовтілими пальцями, які зраджували його прихильність до дешевих цигарок «Кельтос» без фільтра. Я почав гарячково шукати в кишені піджака цигарки й пошкодував, що не знайшов жодної: можна було б почастувати його й таким чином завоювати довіру.
— Щонайменше двадцять — двадцять п’ять років і сподіваюся, що так воно й залишиться, — відповів сторож покірливим тоном вічного прислужника.
— А ви тут давно?
Чоловік кивнув.
— Ваш покірний слуга працює у Міравелів із 1920 року.
— Може, вам відомо, що сталося з родиною Алдаїв?
— Ті крихти, що мені відомі, я чув від Міравелів — вони колись приятелювали з Алдаями, — сказав чоловік. — Старий Алдая завжди завдавав усім клопотів, але за часів Республіки він втратив усе. Гадаю, старший син, Хорхе, поїхав за кордон, до Арґентини, — здається, там у них були заводи. Дуже багаті люди. Вони завжди вміли підводитися після падінь... Чи ви часом не маєте цигарки?
— Вибачте, але можу запропонувати лише цукерку. Загальновідомий факт: у них така сама кількість нікотину, скільки в сигарі «Монтекристо», а також повно вітамінів.
Цю лимонну цукерку дав мені Фермін сто років тому — я щойно знайшов її у кишені, вона ховалася за підкладкою. Сподіваючись, що вона ще не згіркла, я простягнув її сторожеві. Той із недовірою насупив брови, але цукерку взяв.
— Смачно, — виніс вердикт чолов’яга.