— Скільки років було Хуліанові, коли його батько почав так до нього ставитись?
— Може, вісім... Може, десять...
Я зітхнув.
— Як тільки Хуліан досяг призовного віку, мати забрала його до Парижа, навіть не попрощавшись із чоловіком. Капелюшник так і не збагнув до кінця, що родина кинула його.
— Ви коли-небудь чули, щоб Хуліан згадував дівчину на ім’я Пенелопа?
— Пенелопа? Гадаю, ні. Я б запам’ятала.
— Вона була його дівчиною, коли він іще мешкав у Барселоні.
Я витяг знімок Каракса та Пенелопи Алдаї й передав його жінці. Помітив, як посмішка засяяла на її обличчі, коли вона побачила Хуліана Каракса юнаком. Її поглинула ностальгія.
— Він тут такий молодий... А це Пенелопа, про яку ви згадували?
Я кивнув головою.
— Дуже вродлива. Хуліанові завжди вдавалося оточувати себе вродливими жінками.
«Такими, як ви», — подумав я.
— У нього було багато...? — почав був я й затнувся.
Знов та сама усмішка на обличчі Нурії Монфорт.
— Дівчат? Коханок? Не знаю. Сказати правду, я ніколи не чула, щоб він говорив про якусь жінку. Одного разу я сама спитала — просто щоб підколоти його. Вам, певно, відомо, що він заробляв на хліб тапером у барі. Я спитала його, чи подобається йому цілий день перебувати серед гарненьких повій. Йому не здалося, що жарт смішний. Хуліан відповів, що не має права кохати когось, що він приречений на самотність.
— Але чому?
— Хуліан не пояснив.
— Так чи інак, невдовзі перед поверненням до Барселони у 1936 році Хуліан Каракс збирався одружитися.
— Так кажуть.
— У вас є сумніви?
Вона скептично знизала плечима.
— Як я вже казала, за всі роки, що ми були знайомі, Хуліан ніколи не згадував жодної жінки, тим паче не згадував, що збирається одружитися. Історію про його здогадний шлюб я почула пізніше. Ньоваль — останній видавець Каракса — розповів Кабестані, що наречена на двадцять років старша за Хуліана, багата вдова, але хвора. За словами Ньоваля, вона так чи інакше підтримувала Каракса всі ці роки. Лікарі дали їй шість місяців, щонайбільше — рік. Ньоваль сказав: вона хотіла одружитися з Хуліаном, щоб він успадкував її маєток.
— Але шлюбна церемонія так і не відбулася.
— Якщо вона взагалі коли-небудь планувалася і якщо дійсно існувала така вдова.
— З того, що відомо мені, Каракса вплутали в дуель. Дуель відбулася на світанку в день весілля. Що ви про це знаєте?
— Ньоваль припускав, що це був хтось із родичів удови. Ненажерливий далекий родич, який не хотів, щоб спадок дістався якомусь вискочці. Утім, Ньоваль видавав здебільшого сенсаційні романи жахів, і я підозрюю, що цей жанр дещо вплинув на його спосіб мислення.
— Я бачу, ви не вірите в історію про весілля та дуель.
— Ні. І ніколи не вірила.
— Тоді, на вашу думку, що ж сталося? Чому Каракс повернувся до Барселони?
Нурія сумно посміхнулася.
— Я ставлю собі те саме запитання вже сімнадцять років.
Нурія Монфорт запалила ще цигарку. Запропонувала мені. Мені кортіло запалити, але я відмовився.
— Ви маєте якісь припущення?
— Ось усе, що мені відомо: влітку 1936 року, невдовзі після початку війни, служитель муніципальної трупарні зателефонував до нашого видавництва й сказав, що три дні тому до них привезли тіло Хуліана Каракса. Його знайшли мертвим на алеї у кварталі Раваль. Тіло було в лахмітті, серце пробите кулею. При ньому була книжка «Тінь вітру» та паспорт. Штемпель у паспорті свідчив, що Каракс перетнув французький кордон місяць тому. Де він був увесь цей час, ніхто не знав. Поліція зв’язалася з його батьком, але той відмовився забирати тіло, сказавши, що в нього немає сина. Минуло два дні, ніхто не звернувся по тіло, тож його поховали в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк. Я навіть не можу покласти на неї квіти, бо ніхто не знає, де саме поховано Хуліана... Книжку, знайдену в Хуліановому піджаку, зберіг саме служитель трупарні, той самий, що зателефонував до видавництва Кабестані. Дізнавшись про все це, я була приголомшена. Хуліан, урешті-решт, мав у Барселоні знайомих, до яких він міг би звернутися; цими знайомими були ми з Кабестані, але він не повідомив нас, що повернувся. Ми дізналися про його повернення до Барселони лише після його смерті...
— Про що ще вам вдалося дізнатися?
— То були перші місяці війни, і Хуліан — не єдиний, хто зник безвісти в ті часи. Зараз про це вже не говорять, але існує багато безіменних могил, таких як Хуліанова. Шукати про них якоїсь інформації — усе одно що битися головою об мур. Я використала всі свої зв’язки. За допомогою пана Кабестані, який на той час уже був хворий, я подала скаргу до поліції. Після цього до мене прийшов молодий інспектор, самовпевнений поганець, який попередив, що краще мені більше ні про що не розпитувати. То було все, що він сказав. Його звали Фумеро. Здається, тепер він значна фігура. Про нього нерідко згадують у газетах. Можливо, й ви чули про нього.
Я ковтнув.
— Щось чув.
— Відтоді я нічого не чула про Хуліана, доки певна особа не зв’язалася з видавцями й не схотіла придбати всі примірники романів Каракса, які залишилися на складі.
— Лаїн Куберт.
Нурія Монфорт кивнула.
— Як ви гадаєте, хто він?
— У мене є підозра, але я непевна. У травні 1936 року — ми якраз готували «Тінь вітру» до друку — хтось подзвонив до видавництва та запитав адресу Каракса. Чоловік сказав, що він старий приятель Хуліана й хоче відвідати його в Парижі. Зробити йому сюрприз. Я відповіла, що не маю повноважень поширювати таку інформацію.
— Він назвався?
— Якийсь Хорхе.
— Хорхе Алдая?
— Здається, так. Хуліан неодноразово згадував це прізвище. Алдая справді був його другом. Думаю, вони разом ходили до школи Святого Ґабріеля.
— Хорхе Алдая — брат Пенелопи, — сказав я.
Нурія Монфорт насупила брови. Вони здавалася збентеженою.
— Ви дали тому чоловікові паризьку адресу Хуліана?
— Ні
— Що він відповів на вашу відмову?
— Засміявся й сказав, що знайде його в інший спосіб. І повісив слухавку.
Здавалося, щось її гризло. Я почав підозрювати, що вона щось приховує.
— Як я казала, — вела далі Нурія, — невдовзі після зникнення Хуліана той чоловік завітав до видавництва Кабестані. Тоді Кабестані вже не працював, на його місце заступив старший син. Відвідувач назвав себе Лаїном Кубертом і запропонував викупити весь наклад Хуліанових романів. Я гадала, що все це — невдалий жарт. Лаїн Куберт — герой роману «Тінь вітру».
— Диявол.
Нурія Монфорт кивнула.
— А ви особисто бачили Лаїна Куберта?
Жінка заперечливо похитала головою й запалила третю цигарку.
— Ні. Але я чула частину їхньої розмови в кабінеті із сином пана Кабестані...
Вона обірвала речення, наче боялася закінчити його, й воно повисло у повітрі. Цигарка тремтіла в її пальцях.
— Його голос, — говорила далі жінка, опанувавши себе. — Такий самий, як і в того чоловіка, що дзвонив та відрекомендувався як Хорхе Алдая. Син Кабестані, зухвалий йолоп, правив за книжки силу-силенну грошей. Куберт — чи хто він там — сказав, що обміркує пропозицію. Тієї ж самої ночі склад Кабестані у Пуебло-Нуево охопило полум’я, й книжки Хуліана згоріли.
— За винятком тих, які ви врятували та сховали на Цвинтарі забутих книжок.
— Так.
— А як ви гадаєте, чому хтось хотів спалити всі книжки Хуліана Каракса?
— А чому спалюють книжки? Через дурість, неосвіченість, ненависть... лише Бог знає.
— То як ви вважаєте? — наполягав я.
Нурія помовчала, а потім заговорила знову.
— Хуліан жив у своїх творах. Навіть коли тіло його опинилося у трупарні, душа залишилася жити. У романах. Колись я спитала у Хуліана, хто надихає його на створення його персонажів. Він відповів: ніхто. Усі його герої — це він сам.
— Тож, якщо хтось хотів знищити Каракса, він мав знищити ці романи та цих героїв, чи не так?