Знов сумна усмішка, вимушений жест поразки.
— Ви справді нагадуєте мені Хуліана, — сказала жінка. — Хуліана, яким він був до того, як утратив віру.
— Віру у що?
— У все!
Вона у напівтемряві підійшла до мене й торкнулася мого обличчя. Мовчки погладила мою руку, наче намагалася прочитати лінії на моїй долоні. Від її дотику рука моя затремтіла. Я спіймав себе на тому, що вивчаю її тіло під тими старими позиченими одежами. Мені схотілося торкнутися її, відчути пульс під її шкірою. Наші очі зустрілися. Я був упевнений, що вона здогадується, про що я думаю. Відчував, що вона почувається більш самотньою, ніж завжди. Я звів очі й зустрівся з її відкритим ясним поглядом.
— Хуліан помер на самоті, переконаний, що ніхто не пам’ятатиме його та його книжок. Що його життя нічого не варте, — знов озвалася Нурія. — Він би радий був дізнатися, що хтось досі цікавиться ним, пам’ятає його. Він колись сказав: ми існуємо доти, доки нас пам’ятають.
Мене сповнювало майже болісне бажання поцілувати цю жінку; такого сильного відчуття в мене не було ніколи доти, навіть тоді, коли я плекав мрії про Клару Барсело.
Жінка прочитала мої думки.
— Даніелю, стає вже запізно, — пробурмотіла вона.
Якась частина мене хотіла залишитися з нею, загубитися в цій дивній близькості, почути, як вона знову скаже, що мої рухи та моє мовчання нагадують їй Хуліана Каракса.
— Так, — промимрив я.
Вона кивнула і провела мене до дверей. Коридор здавався нескінченним. Нурія відчинила двері, я вийшов на майданчик сходів.
— Якщо побачите мого батька, скажіть, що в мене все гаразд. Збрешіть йому.
Я тихо попрощався з нею, подякував за витрачений на мене час та ввічливо простягнув руку. Нурія Монфорт проігнорувала мій офіційний жест. Натомість вона поклала руки мені на плечі, нахилилася і поцілувала мене в щоку.
Ми дивилися один на одного; я, тремтячи, шукав її вуст. Мені здалося, що вони трохи розтулилися, що її пальці знову тягнуться до мого обличчя... В останню мить Нурія Монфорт відхилилася й потупила очі.
— Гадаю, тобі краще піти, Даніелю, — прошепотіла вона.
Я подумав, що зараз вона заплаче, але перш ніж я встиг щось сказати, вона зачинила двері.
Я залишився на майданчику, по той бік дверей, непорушно стояв, запитуючи себе, що ж зі мною щойно сталося... З іншого боку майданчика блимало дверне вічко сусідки. Я помахав підглядачці рукою й кинувся сходами вниз.
Уже вибігши надвір, я досі бачив обличчя Нурії Монфорт, чув її голос, вдихав її запах. Я ніс на собі слід її дотику, її подиху крізь вулиці, сповнені безлицих людей, які щойно вирвалися на волю з контор та крамниць. Я звернув на вулицю Кануда. В обличчя мені вдарив морозний вітер; я радий був йому — він угамовував моє занепокоєння. Я попрямував у бік університету. Перетнувши бульвар, звернув на вулицю Тальєрс і загубився у вузькому каньйоні тіней, але довго ще не міг позбутися відчуття, ніби й досі перебуваю у пастці темної кімнати, де самотня Нурія Монфорт зі сльозами в очах мовчки впорядковує свої олівці, теки та спомини.
21
Сутінки, здавалося, підкралися потай. Вони принесли із собою ще один порив холодного вітру та відблиск багряного світла, що осяяло вулиці. Я прискорив крок, і за двадцять хвилин переді мною з’явився університет, наче брунатно-жовтий човен, який на ніч кинув якір. Сторож літературного факультету уважно вчитувався в рядки найвпливовіших репортерів вечірнього видання спортивних новин; здавалося, крім сторожа, нікого в університеті вже не залишилося. Відлуння моїх кроків переслідувало мене коридором та галереями, які вели до критої аркади, де мерехтливі жовтуваті ліхтарі ледь розвіювали темряву. Мені раптом спало на думку, що Беа, певно, пожартувала з мене на знак помсти, призначивши зустріч на такий недоречний час. Листя апельсинових дерев під аркадою блищало, як срібні сльози, дзюрчання фонтана луною відбивалося під арками. Я обережно зогледівся, відчуваючи розчарування, а можливо, й певне малодушне полегшення...
Ні. Вона була тут. Сиділа на одній з лавок. Її силует вимальовувався на тлі фонтана, очі дивилися в бік склепіння аркад. Я зупинився на вході, щоб помилуватися нею. На мить пригадав Нурію Монфорт, яка мріяла на лавці у сквері. Помітив, що в Беа не було ані теки, ані книжок, і запідозрив, що й занять увечері не було. Невже вона прийшла сюди, лише заради мене?..
Я важко ковтнув та увійшов до аркади. Звук моїх кроків викрив мене, й Беа підвела очі. На обличчі — здивована посмішка, наче моя присутність тут — просто випадковий збіг обставин.
— Я гадала, ти не прийдеш, — сказала дівчина.
— Я теж так гадав, — відповів я.
Вона залишилася сидіти, коліна щільно стиснуті, руки на них. Я запитав себе, як я міг почуватися таким далеким від неї. Мені хотілося вивчати кожну рисочку на її губах...
— Я прийшла, щоб довести: ти помиляєшся, Даніелю. Я одружуся з Пабло, і мені байдуже, що ти сьогодні мені покажеш. Я поїду до Ель-Ферроля, як тільки Пабло закінчить службу.
Мені здалося, немов щойно в мене з-під ніг висмикнули килим. Два дні я літав мов на крилах, а тепер почувався так, наче увесь мій світ зруйновано.
— А я прийшов, бо думав, що ти хочеш побачити мене, — мені вдалося через силу посміхнутися.
Я помітив, як вона зашарілася.
— Я лише жартую, — збрехав я. — Але щодо моєї обіцянки — усе серйозно: покажу тобі обличчя цього міста, якого ти ще не знаєш. Принаймні після цієї прогулянки ти не забудеш ані Барселони, ані мене. Куди б ти не поїхала.
У посмішці Беа читався сум. Вона відвела погляд.
— Я ледь не пішла в кіно. Аби лише не зустрічатися з тобою, — зізналася вона.
— Чому?
Беа подивилася на мене, але нічого не відповіла. Знизала плечима та звела догори очі, немов намагаючись спіймати слова, що втікали від неї.
— Бо я боюся: а що, як ти маєш рацію? — врешті-решт промовила вона.
Я зітхнув — і зненацька відчув себе достатньо хоробрим, щоб сказати все, що було в мене на думці, навіть якщо цим словам судилося бути останніми словами, які пролунають між нами.
— Ти кохаєш його чи ні?
Посмішка спалахнула й згасла.
— Тебе це не обходить.
— Мене — ні, — погодився я. — Це тебе має обходити.
Вона холодно подивилася на мене.
— А тобі що з того?
— А це вже тебе не обходить, — сказав я.
Вона навіть не посміхнулася. Її губи тремтіли.
— Тим, хто мене знає, відомо, що я у захваті від Пабло. Моя родина та...
— Але я майже незнайомець, — перервав її я. — Тож хочу почути це від тебе.
— Почути що?
— Що ти його кохаєш. Що ти одружуєшся не тільки для того, щоб утекти з дому, щоб покласти відстань між собою та Барселоною, між собою та своєю родиною. Що ти їдеш, а не втікаєш.
Її очі сповнилися злими сльозами.
— Ти не маєш права таке мені казати, Даніелю. Ти мене не знаєш.
— Скажи мені, що я помиляюсь, і я піду. Ти кохаєш його?
Ми довго дивилися одне на одного й мовчали.
— Не знаю, — нарешті пробурмотіла вона. — Не знаю.
— Хтось сказав: у мить, коли ти замислюєшся над тим, чи кохаєш когось, ти вже назавжди перестав кохати цю людину.
Беа шукала в моїх словах іронію.
— Хто це сказав?
— Дехто на ім’я Хуліан Каракс.
— Твій приятель?
Я спіймав себе на тому, що киваю на згоду.
— Щось на кшталт того.
— Познайом мене з ним.
— Сьогодні, якщо не заперечуєш.
З-під арок університету ми вийшли під свинцеве небо й блукали без певної мети — просто звикали до присутності одне одного. Ми сховалися за єдиною спільною темою — її братом Томасом. Беа розповідала про нього, як про випадкового знайомця, про когось, кого любила, але ледь знала. Вона уникала дивитися мені у вічі й посміхалася знервовано. Я відчував, що вона вже шкодувала про те, що сказала мені під аркадою. Ті слова досі гризли її.