— Але ж Хуліан Каракс не був одним з них, — зауважив я.
— Іноді такі славетні заклади пропонують одну-дві стипендії для дітей садівників чи чистильників взуття, аби показати власну великодушність та християнське милосердя, — припустив Фермін. — Найефективніший спосіб убезпечитися від бідних — це вселити їм прагнення наслідувати багатих. Це отрута, якою капіталізм...
— Будь ласка, не заглиблюйся в соціальні питання, Ферміне. Якщо один з цих священиків почує тебе, вони викинуть нас геть. — Я побачив двох падре, які стояли нагорі сходів і дивилися на нас із сумішшю зацікавленості та стурбованості. Мені було цікаво, чи чули вони щось з нашої розмови.
Один з них наблизився до нас із чемною посмішкою; його руки були схрещені на грудях, як у єпископа. Священикові було десь за п’ятдесят, худорлява статура та рідке сторчкувате волосся робило його схожим на хижого птаха. Від нього віяло свіжим одеколоном та нафталіном, а погляд його пронизував наскрізь.
— Доброго ранку. Я отець Фернандо Рамос, — відрекомендувався він. — Чим можу допомогти?
Фермін простягнув руку. Священик швидко, але уважно подивився на неї, перш ніж потиснути, й видав нам крижану посмішку.
— Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний консультант фірми «Семпере та син». Для мене надзвичайне задоволення привітатися з вами, ваша превелебносте. А поряд зі мною мій колега та друг Даніель — перспективний молодик із помітними християнськими нахилами.
Отець Фернандо дивився на нас не мигаючи. Я волів би провалитися крізь землю.
— Дуже приємно, пане Ромеро де Торрес, — сказав падре. — Чи можу я запитати, що привело ваш видатний дует до нашої скромної обителі?
Я вирішив утрутитися, перш ніж Фермін зробить іще якийсь небажаний коментар.
— Отче Фернандо, ми намагаємося знайти двох колишніх вихованців школи Святого Ґабріеля: Хорхе Алдаю та Хуліана Каракса.
Отець Фернандо стис губи та здивовано звів брові.
— Хуліан помер понад п’ятнадцять років тому, а Алдаї переїхали до Аргентини, — сухо повідомив він.
— Ви були з ними знайомі? — спитав Фермін.
Священик різко зирнув на нього, потім на мене, перш ніж відповісти.
— Ми вчилися в одному класі. Можна запитати, звідки у вас цікавість до цієї справи?
Я вже гарячково міркував над відповіддю, але Фермін випередив мене.
— Розумієте, так сталося, що до наших рук потрапило кілька речей, які належать або належали — у цьому певному випадку юридична інтерпретація може спричинитися до плутанини — цим двом особам.
— Якщо дозволите, що це за речі?
— Перепрошую, ваша превелебносте, але про це ми воліємо мовчати. Тільки Богові відомо, як багато існує причин на те, щоб зберігати обережність. У цьому світі багато речей, що викликають сумнів; однак наша безперечна віра в доброчесність вашої превелебності, так само як і ордену, до якого ви належите, жодним сумнівам не підлягає.
Фермін вивергнув цю вишукану промову з такою швидкістю, що отець Фернандо, здавалося, впав у шоковий стан. Я вирішив знову втрутитися, перш ніж Фермін переведе подих.
— Речі, на які посилається пан Ромеро де Торрес, — особистого характеру. Це сувеніри, що мають, так би мовити, суто сентиментальну цінність. Ми б хотіли попросити вас, отче, якщо вас це не обтяжить, розповісти нам усе, що ви пам’ятаєте про Каракса та Алдаю.
Отець Фернандо досі дивився на нас із підозрою. Було очевидно, що нашої риторики недостатньо, аби завоювати його довіру та виправдати нашу цікавість. Я кинув розпачливий погляд на Ферміна.
— Ви знаєте, що трохи схожі на Хуліана в юності? — раптом спитав отець Фернандо.
Очі Ферміна засяяли.
«Ось воно», — подумав я. Усе було поставлено на цю карту.
— Ви дуже проникливі, ваша превелебносте, — промовив Фермін, удаючи величезне здивування. — Ваша надприродна інтуїція викрила нас. Із нею вам судилося стати щонайменше кардиналом. Або навіть папою.
— Про що це ви?
— Невже це не очевидно, ваша превелебносте?
— Чесно кажучи, ні.
— Ми можемо сподіватися на таємницю сповіді?
— Але це сад, а не сповідальня.
— Буде достатньо, якщо ви дасте своє слово священнослужителя.
— Даю.
Фермін зробив глибокий вдих і сумно подивився на мене.
— Даніелю, ми більше не можемо обманювати цього служителя Христа.
— Звичайно ж, ні... — вставив я, геть розгублений.
Фермін підійшов до священика впритул і промовив надзвичайно конфіденційним тоном:
— Отче, в нас є серйозні підстави підозрювати, що наш друг Даніель — ніхто інший, як таємний син покійного Хуліана Каракса. Ми намагаємося відродити минуле. Нам дорога пам’ять про славетну людину, яку жорстока доля відірвала від бідолашної дитини.
Отець Фернандо зупинив на мені здивований погляд.
— Це правда?
Я кивнув головою.
Фермін, з оповитим печаллю обличчям, співчутливо поплескав мене по спині.
— Погляньте на нього. Бідолаха шукає батька, загубленого в імлі минулого. Що може бути сумніше, скажіть, ваша превелебносте?..
— Є у вас якісь докази на підтвердження цього?
Фермін схопив мене за підборіддя, ніби пропонуючи моє обличчя як доказ.
Здавалося, священик вагався.
— Ви допоможете нам, отче? — улесливо благав я. — Будь ласка...
Отець Фернандо ніяково зітхнув.
— Гадаю, жодної шкоди від цього нікому не буде, — нарешті промовив він.
— Що саме ви бажаєте знати?
— Усе, — відповів за нас двох Фермін.
25
Ми пішли до кабінету отця Фернандо, де він, покликавши на допомогу свою пам’ять, змінив тон проповідника на інтонацію оповідача. Він дбайливо виліплював кожне речення, виважуючи їх щодо додержання розміру, який, здавалося б, передбачав наприкінці мораль, але її не було. Роки вчителювання наклали відбиток повчальності на його манери; він звик до того, що його слухали, але не був упевнений, що його чують.
— Якщо я ні в чому не помиляюся, — почав він, — Хуліан Каракс прийшов до школи Святого Ґабріеля у 1914 році. Я відразу ж з ним заприятелював, бо ми обидва належали до тих небагатьох учнів, які не були нащадками багатих родин. Діти багатіїв називали нас «вічно голодною бандою». Тим часом кожен з нас мав свою історію. Мені, дякувати батькові, вдалося отримати стипендію: батько двадцять п’ять років працював у цій школі на кухні. Хуліана прийняли завдяки клопотанню пана Алдаї, який відвідував капелюшну крамницю Фортюні — Хуліанового батька. То були, звичайно, інші часи, тоді влада ще була зосереджена в руках небагатьох знатних родин. Той світ зник — рештки його було зметено за часів падіння Республіки. Сподіваюся, то й на краще. Єдине, що залишилося, — імена на фірмових бланках компаній, банків та безлицих консорціумів. Як і інші міста, Барселона має свою історію, й переважно це — історія руїн. Усе те, чим ми й досі пишаємося, — палаци, фабрики, пам’ятники, родові герби — ніщо інше, як рештки згаслої цивілізації.
Дійшовши цього висновку, отець Фернандо зробив урочисту паузу, під час якої, здавалося, чекав, коли «паства» відповість якоюсь латинською цитатою з требника.
— Амінь, превелебний отче. Яка велика правда міститься в цих словах, — промовив Фермін, щоб перервати недоладне мовчання.
— Ви розповідали про перший рік мого батька в школі, — м’яко нагадав я.
Отець Фернандо кивнув.
— Тоді він уже називав себе Караксом, хоча його батьківське прізвище було Фортюні. Спершу хлопці дражнили його за це — переважно ті, хто висміював «вічно голодну банду». Вони також глузували і з мене, бо я був сином кухаря. Ви знаєте, які бувають діти. Хоча Бог наповнює добротою їхні серця, вони повторюють те, що чують удома.