У своїх снах Хасінта бачила минуле та майбутнє; іноді їй відкривалися загадки старих вулиць Толедо. Їй постійно являвся дух на ім’я Захарія — янгол, завжди одягнений у чорне, якого супроводжував чорний кіт із жовтими очима; від котячого подиху смерділо сіркою. Захарія знав усе: він провістив день та годину смерті дядька Бенасіо — вуличного торговця притираннями та святою водою. Янгол відкрив місце, де мати Хасінти, побожна парафіянка, ховала в’язку листів від палкого студента-медика, який мав скромні статки, натомість достеменно знав анатомію; у його кімнаті, що на алеї Св. Марії, мати Хасінти колись уперше відкрила двері раю. Захарія розповів Хасінті, що в її лоні оселилося зло — дух загиблого, який бажає їй хвороби, й що вона пізнає кохання лише одного чоловіка — пусте, егоїстичне кохання, яке розіб’є її серце. Захарія віщував, що за своє життя Хасінта побачить смерть усіх, кого любитиме, і перш ніж злетіти на небеса, опиниться в пеклі. У день її першої менструації Захарія та його сірчаний кіт зникли з її снів; але минали роки, й Хасінта згадувала візити темного янгола зі сльозами на очах, бо його пророцтва збувалися.
Тож коли лікарі сказали, що вона не матиме дітей, Хасінта не здивувалася. Не здивувалася — хоча ледь не померла від горя — вона й через три роки, коли чоловік повідомив, що кидає її.
— Ти не справжня жінка, — кинув він їй в обличчя, — ти як той пустир, на якому нічого не росте.
За відсутності Захарії (жінка вірила, що він і справді посланець Небес, бо — навіть вбраний у чорне — він усе ж таки був сяючим янголом і найпривабливішим чоловіком, якого вона будь-коли бачила) Хасінта сама розмовляла з Богом, ховаючись по кутках, не бачачи Його й не сподіваючись на відповідь: адже у світі стільки болю, що її власний біль, врешті-решт, у порівнянні з усім іншим — дрібниця. Молилася вона тільки про одне: щоб Бог дарував їй щастя бути матір’ю, бути повноцінною жінкою.
І ось одного дня, коли Хасінта молилася в соборі, до неї підійшов чоловік, у якому вона впізнала Захарію. Він, як завжди, був одягнений у чорне й на руках тримав свого злого кота. Він анітрохи не постарішав; руки його, як і раніше, прикрашали дивовижні нігті, немов у герцогині, — довгі та загострені. Янгол зізнався, що він тут, оскільки Господь не має наміру відповідати на її молитви. Але, сказав він, Хасінті не слід турбуватися: так чи інакше Господь подарує їй дитину. Захарія нахилився до Хасінти, прошепотів слово «Тібідабо» й ніжно поцілував у її губи.
З дотиком цих ніжних, солодких губ Хасінті було видіння: вона матиме дочку, хоча й не знатиме більше близькості чоловіка (це останнє одкровення, щиро кажучи, було для неї полегшенням — вона ще пам’ятала ночі, проведені у подружній спальні, пам’ятала, як чоловік під час близькості затуляв їй обличчя подушкою й скреготів: «Не дивись, ти, суко!»). Цю дівчинку буде подаровано їй у далекому місті, що сховане між півмісяцем гір та світлим морем, у місті, де багато прекрасних будинків, які Хасінта бачила хіба що уві сні.
Хасінта не могла точно сказати, чи та зустріч із Захарією була черговим сном, чи то янгол із пурпуровими нігтями насправді приходив зі своїм котом до толедського собору. Але в чому жінка ані на мить не сумнівалася, так це в правдивості його пророцтва. Того ж вечора вона порадилася з парафіяльним дияконом, який був дуже обізнаною людиною й бачив світ (казали, що він мандрував аж до Андорри й трохи розмовляє мовою басків). Диякон зізнався, що не знає янгола на ім’я Захарія серед крилатого небесного легіону, але уважно вислухав Хасінту. Вона розповіла, що Захарія дозволив їй побачити собор — окрасу того райського міста між горами та морем: зі слів ясновидиці, собор «нагадував величезний гребінець, зроблений із м’якого шоколаду».
Ретельно обміркувавши почуте, мудрий чоловік сказав:
— Хасінто, це Барселона. Там є велике диво — Спокутний собор Святої Родини.
Два тижні потому, озброєна лише клунком з одежею, молитовником та першою за останні п’ять років посмішкою, Хасінта вирушила до Барселони, переконана: усе, що змалював їй янгол, неодмінно здійсниться.
Минули місяці тяжких злиднів, перш ніж Хасінта знайшла постійну роботу в одній із крамниць компанії «Алдая та син», що в парку Сьюдадела, біля старих павільйонів Всесвітньої виставки 1888 року. Барселона, про яку вона мріяла, виявилася лихим, ворожим містом, містом зачинених дверей, містом, сповненим заводів, що виплескували в повітря туманні видихи сірки та вуглекислого газу. Барселона нагадувала Хасінті жінку, жорстоку та самозакохану; Хасінта навчилася боятися цієї жінки й ніколи не дивилася їй у вічі. Хасінта мешкала сама у пансіоні в кварталі Рібера, де за свою зарплатню ледь могла дозволити собі жалюгідну кімнату без вікон; за єдине джерело світла служили свічки, які вона мусила красти із собору. Жінка палила свічки цілу ніч — треба було відлякувати щурів, які вже погризли вуха та пальчики шестимісячної дитини Рамонети. Рамонета, проститутка, знімала сусідню кімнату й була єдиною подругою, яку Хасінта завела за одинадцять місяців життя в Барселоні.
Тієї зими майже щодня йшов дощ, чорний від сажі. Хасінта почала побоюватися, що Захарія ошукав її, що вона приїхала до цього жахливого міста, щоб тут померти від холоду, убозтва та забуття.
Але Хасінта була народжена, щоб вижити. Щодня вона йшла на роботу до крамниці й поверталася не раніше від сутінків. Прикажчик крамниці мав дочку, хвору на туберкульоз легенів, і Хасінта, маючи вільну хвилину, гляділа дівчинку; і одного дня трапилося так, що до прикажчика завітав сам патрон, пан Рікардо Алдая. Коли він побачив материнську турботу й лагідність, яку випромінювала молода жінка, то вирішив забрати її до себе, щоб вона піклувалася про його дружину, яка була вагітна первістком. Молитви Хасінти було почуто.
Тієї ж ночі Хасінта уві сні знов побачила Захарію. Цього разу янгол не був одягнений у чорне — він був оголений, а тіло вкрите лускою. Кота з ним більше не було, натомість навколо його тулуба згорнулася кільцями біла змія. Волосся Захарії сягало талії, а з-під його вуст — з-під солодких вуст, які вона колись поцілувала в соборі Толедо, — тепер стирчали трикутні пощерблені зуби, такі, що їх Хасінта бачила у глибоководних риб, які молотили хвостами на рибному ринку.
Роки по тому молода жінка розповість про це видіння вісімнадцятирічному Хуліанові Караксу, пригадуючи той день, коли вона покинула пансіон у кварталі Рібера й переїхала до тодішньої садиби Алдаїв. Наступного дня Хасінті розповіли, що її подругу Рамонету минулої ночі зарізали біля входу в пансіон, а її дитина померла від холоду в матері на руках. Коли новина поширилася, мешканці пансіону мало не повбивали один одного, сперечаючись через убогий скарб небіжчиці. Єдине, що залишилося, — найдорогоцінніша Рамонетина річ, книжка. Хасінта відразу впізнала книжку: нерідко вечорами Рамонета просила подругу прочитати їй уголос сторінку-дві, бо сама читати не вміла.
Хасінта дуже змінилася. Тепер вона жила далеко-далеко від темного міста, в якому народилася, яке зненавиділа й до якого не наважувалася повернутися навіть під час своїх вихідних раз на місяць. Попередня Хасінта залишилася в пансіоні, що у кварталі Рібера, так само мертва, як і Рамонета. Нинішня ж Хасінта жила в тіні родини Алдаїв, родини, що володіла маєтністю, розміри якої не вкладалися в Хасінтиній голові. Вона навчилася жити чужим життям, не маючи свого. Іноді Хасінта запитувала себе: чи цей казковий спокій, що сповнював її дні, цей сон свідомості — це і є те, що люди називають щастям?..