— Нічого від тебе не приховаєш, так, Хуліане? Правду кажучи, я збирався поговорити про це з тобою. Ми з твоєю мамою обговорюємо твоє майбутнє. Вона сама прийшла до мене кілька тижнів тому. Вона занепокоєна, бо твій батько хоче наступного року відіслати тебе до війська. А мама, цілком природно, бажає тобі найкращого, тож прийшла до мене, щоб з’ясувати, чи не могли б ми разом щось вигадати. Не хвилюйся; даю тобі слово Рікардо Алдаї, що ти не станеш гарматним м’ясом. У нас із твоєю мамою величезні плани щодо тебе. Повір нам.
Хуліан і хотів би вірити йому, проте пан Рікардо вселяв що завгодно, тільки не довіру.
Урешті-решт Хуліан наважився розповісти про своє потаємне бажання Мікелеві Молінеру.
— Якщо все, чого ти хочеш, — утекти з Пенелопою, — сказав Мікель, — допоможи вам Бог, але тобі потрібні гроші.
Саме грошей Хуліанові й бракувало.
— Це можна владнати, — кивнув Мікель. — Інакше навіщо існують заможні друзі?
Виявилося, що Мікель багато років потай від батька заощаджував гроші, і йому вдалося зібрати невеличку суму.
Тож Хуліан разом із Мікелем почали планувати втечу закоханих. Місцем призначення, за порадою Мікеля, був Париж — кращого середовища для голодної богеми не придумати. Пенелопа трохи розмовляє французькою, а для Хуліана, який навчився її від матері, це взагалі друга рідна мова.
— Париж достатньо великий, щоб загубитися в ньому, але достатньо малий, щоб скористатися з можливих нагод, — переконував Мікель. — А я мовчатиму про все — принаймні до тієї миті, поки ви обоє не всядете у потяг.
Одного вечора, після уточнення подробиць із Молінером, Хуліан завітав до будинку на проспекті Тібідабо й утаємничив у свій план Пенелопу.
— Не слід нікому розповідати про це, Пенелопо. Нікому. Навіть Хасінті.
Дівчина слухала, мов заворожена. План Молінера був бездоганним. Мікель замовить квитки на інше ім’я й найме когось, хто б викупив їх із каси. Якщо поліція випадково вийде на слід того чоловіка, то єдине, що зможе зробити касир, — описати зовнішність покупця, і цей опис, ясна річ, не матиме нічого спільного з Хуліаном. Утеча мала відбутися в неділю опівдні. Хуліан сам дістанеться до станції, де на нього чекатиме Мікель із квитками та грішми. Хуліан та Пенелопа зустрінуться в потязі — ніякого очікування на платформі, де їх могли б побачити.
Найделікатніша частина плану стосувалася Пенелопи. Вона мала ошукати Хасінту й попросити ту вигадати привід, щоб піти до меси об одинадцятій. По дорозі Пенелопа вблагає Хасінту відпустити її на зустріч із Хуліаном, обіцяючи повернутися до того, як родина буде вдома, а сама гайне на станцію. Було зрозуміло: якщо розповісти Хасінті правду, жінка не дозволить їм утекти — вона надто їх любить.
— Це ідеальний план, Мікелю, — сказав Хуліан.
Мікель сумно кивнув головою.
— За винятком однієї дрібниці: полишаючи Барселону назавжди, ви завдасте болю багатьом людям.
Хуліан теж кивнув: він думав про свою маму та Хасінту. Йому не спало на думку, що Мікель Молінер має на увазі й себе теж.
Найскладнішим було переконати Пенелопу нічого не розповідати Хасінті. Лише Мікель знав правду. Потяг вирушав о першій. На той час, коли помітять, що Пенелопа зникла, парочка вже перетне кордон. Опинившись у Парижі, Хуліан і Пенелопа влаштуються в готелі як подружжя, під вигаданими іменами. Тоді надішлють Мікелеві Молінеру листа, адресованого їхнім родинам, у якому зізнаються про своє кохання, напишуть, що в них усе гаразд, повідомлять про дату вінчання й благатимуть вибачення та розуміння. Мікель Молінер покладе листа в інший конверт, який не матиме паризького штемпеля, й відішле його з якогось сусіднього містечка.
— Коли? — спитала Пенелопа.
— За шість днів, — відповів Хуліан. — Наступної неділі.
Мікель вважав: буде краще, якщо протягом тих кількох днів, що залишалися до таємної втечі, Хуліан із Пенелопою не бачитимуться — щоб не збуджувати підозр. Але шість днів не бачити Пенелопи, не торкатися її?! Ці дні здаватимуться Хуліанові вічністю.
Хуліан і Пенелопа закріпили свою угоду — таємне весілля — поцілунком, і він повів дівчину на четвертий поверх, до Хасінтиної кімнати. На цьому поверсі розташовувалися лише кімнати прислуги, й Хуліан був упевнений, що їх ніхто не побачить. Вони гарячково роздяглися, не приховуючи пристрасті, дряпаючи одне одному шкіру й потопаючи в мовчанні. Вони вивчили тіла одне одного напам’ять, щоб цієї пам’яті вистачило на шість днів розлуки. Хуліан притиснув Пенелопу до підлоги й жагуче ввійшов у її тіло; стрункими ногами вона охопила його торс, її очі були широко розплющені, а губи напіврозтулені в палкому жаданні; здавалося, від її дитинності не лишилося й сліду.
...Голова Хуліана спочивала на лоні Пенелопи, а руки на білих тремтливих грудях; він не хотів думати про те, що настав час прощатися.
Він ледь устиг сісти, коли двері кімнати раптом розчинилися, й у дверному отворі з’явилася жіноча постать.
На мить Хуліанові здалося, що то Хасінта, але то була пані Алдая.
Вона приголомшено дивилася на них із сумішшю здивування та огиди.
— Де... де Хасінта?! — пробурмотіла вона, а потім швидко повернулася й пішла геть.
Хуліан відчув, що світ навколо нього обвалюється. Пенелопа, наче в агонії, плазувала на підлозі.
— Зараз іди, Хуліане. Йди, поки немає батька.
— Але...
— Іди.
Хуліан кивнув.
— Що б там не сталося, чекатиму на тебе в потязі у неділю.
Пенелопа ледь помітно посміхнулася.
— Я прийду. А зараз іди. Будь ласка...
І він покинув її. Вислизнув чорним ходом надвір, у найхолоднішу ніч, яка тільки судилася йому в житті.
...Наступні дні стали справжнім стражданням для Хуліана. Ночами він не спав, щомиті очікуючи найнятих паном Рікардо вбивць. Але у ставленні Хорхе Алдаї до Хуліана не було жодних змін.
Аж змарнілий від душевних мук, Хуліан розповів Мікелеві Молінеру про те, що сталося. Мікель похитав головою.
— Ти божевільний, Хуліане, але це не дивно. Дивно те, що ця новина досі не поширилася в домі Алдаїв. Утім, і це не так дивно. Певно, пані Алдая сама ще не знає, що робити. Я лише тричі в житті розмовляв із нею, але дійшов двох висновків: перше — пані Алдая має розум дванадцятирічної дівчинки; й друге — вона страждає на хронічну самозакоханість, яка заважає їй бачити те, чого вона бачити не хоче. Тим паче якщо це не стосується її особисто.
— Утримайся від діагнозів, Мікелю.
— Так чи інак, вона, либонь, досі розмірковує: що сказати, як сказати, коли й кому. Спершу їй слід подумати про наслідки для неї самої, про можливий скандал, про чоловікову лють... Решта, насмілюся припустити, її не хвилює.
— Гадаєш, вона нічого не розповість?
— Вона помовчить день-два, але не думаю, що буде в змозі довго тримати все це в таємниці від пана Рікардо. А як план утечі? Він досі в силі?