Отакої! Чи не ці краплі побачила мати Миколи?
ХХХ
За декілька днів Микола повернув мене до іншого життя. Я почала сприймати повсякденність інакше. Ми добре розуміли одне одного, не втрачали надії виправити сучасне ставлення до культури. Він – музейний працівник, я – літератор. Як змінити життя у країні, де бідні люди стають ще біднішими? Олігархія чи зміна стану душі? Ми сперечались, зазирали в історію. Я працювала з його нарисами, мати Марія нам готували смачні блюда, прості, але споживні, довгі вечори переходили у відверте спілкування. Оце й була справжня історія без краплі кривди.
Талановита людина відтворювала свої спогади, а ще й мати долучилась. Розповідала про своє дитинство, про спогади батьків. Україна різних років виглядала по різному. Голодомор, війна, все пройшло перед очима, і залишило смуток. Відвертість – сумна річ, і це відчувається в родинному колі.
Через пару днів він зазбирався. Сказав – час рішучих дій прийшов.
Вас вдвох залишаю вдома, на господарстві. Пані Тетяна буде розбирати мої нариси, коментувати, буде на зв’язку. В столицю зараз їхати не варто.
Було відомо, що люди в центрі міста стояли давно, і не розходились, чекали, що далі буде. Тримала надія.
Я погодилась. Бувають такі моменти, що хочеться принишкнути, забути сьогодення. Треба щось зробити для країни. Компас час від часу ставив нас перед фактом, що все навколо змінилось. Люди, оточення, друзі, які сподівались на краще життя. Біля Лаври жив один чоловік, який чекав на Миколу. Вони хотіли порадитись, зазирнути в майбутнє. Колишній чернець повідомив, що лихо поруч, треба готуватись до кривавих подій. І бачив сон - попередження…Чернець Іван колись зупинив кров Миколі, бо відчував стан інших людей.
Отак переживаючи, готувались до подій. Я намагалась зателефонувати до знайомих, які мені розповіли про те, як до міста направляються автобуси з регіонів, протестні настрої блукали по проводах, переглядаючи телевізійні новини багато чого було видно, та не з того, що нам показували та розповідали. Настрій був якийсь особливий. Працювала автоматично, відчуваючи, що зовсім поруч будуть відбуватись визначні події. Микола подзвонив вночі, та я відразу зрозуміла, що це він.
- Тут все набагато серйозніше…готують Майдан! Поруч – військові. Вільна країна – це не просто слова та гасла. Не виїздіть, будете на місті розповідати що відбувається. Я ж нащадок Сірка! – посміхнувся в бороду.
Як хотілося підтримати його!
За вікном заметіль вкриває все навколо, припорошує квіти у садку, червону калину з краплинами крові на стовбурі. Як втримати сльози, коли душа ридає?
ХХХ
Дні Майстрів вишивки у Козельці напередодні Хрещення були завжди приємними подіями. Музей приймав друзів з усіх куточків України.
Талановиті майстри приїхали на свято до Козельця і вийшли на мене, бо завжди спілкувались з Миколою. Петро Длуган був дуже помітною фігурою, його знали багато митців з різних міст. Він теж розповів, що люди готові їхати на Місто, створювати свої загони, творчим людям важко. Вони гостро відчувають те, що відбувається навколо. З телефоном у правиці, замотаний картатим шарфом, він встигав робити експозицію, дізнаватись про новини, а ще його дівчата гарно співали, робота йшла поспіхом. Ми втримували людей, що заходили до музея. Сорочки, коміри, оздоблені плахти, рушники, а ще простирадла, це був справжній центр нашої оборони. Містечком йшли чутки. Музей напроти Храму в самому центрі став самим жвавим місцем. І я бігала від хати до музея, носила посуд, навіть самовар. Забула про час, про свої творчі плани, мене дуже гарно вдягнули, відчула, що мені дуже зручно в такому одязі. Джинси у валізці нагадували щось далеке, пусте - з минулого, яке не потрібно, його хотілось позбутись.
А тут новини…Приїхав під вечір пан Микола, розповів, що його товариш з Лаври попередив – треба готуватись не тільки морально, треба готуватись до того, що з’являться відомі українські постаті з минулого, які візмуть участь у захисті країни, бо так йому було передано інформацію. Ми зібрались біля Храму напередодні великого свята, настрій був відповідний. Жінки закінчили займались хатніми справами, були налаштовані серйозно. Петро попередньо зробив невеличку трибуну, запросили старого кобзаря, який багато знав про цю місцевість. Співали, розповідали про те, що настав час змін. По-перше, варто змінити себе. Люди підтримали ідею, до нас приєднувались нові й нові постаті. Лунали співи. Під вечір хотілось чогось особливого, настрій був піднесений. Почали готуватись до служби, дзвони на дзвіниці почали виспівувати свій величний дзвін, запрошувати до Хрещення…
До церкви на службу Божу пішли люди, та ми на щось чекали, сутінки швидко заповнювали ганок, місце біля Храму, та ось із-за рогу з’явились не дуже чіткі тіні. Микола стояв поруч, підтримував мене. На коні з шаблею виїхав кошовий отаман Сірко, з великим хрестом у руці, ми махали йому руками, а за ним з’явились інші. Військо козацьке з хоругвами виступало за отаманом, перетворюючи в хресний хід процесію загадкову, та дуже цікаву. Їхали полковники, їхали отамани, козацькі старшини, їхали ті, хто хотів захистити України з того світу. Їхали урочисто, шаблі при світлі виблискували, люди, що стояли поруч зі мною, вітали їх. Тіні були мов живі трохи розмиті часом, вони то нагадували сучасників, то змінювали обриси, нагадуючи славне минуле, велич народу.
В той самий час зателефонували зі столиці – почався Майдан, вершники дивились в бік Києва, і пливли на конях у мареві. Можна було роздивитись видатних українців. Брати Розумовські, шляхетно вдягнені, гарні, а за ними йшла їх матір пані Наталка Розумиха, притримуючись за сідло старшого сина. За ними йшли письменники та поети, філософи, і в натовпі можна було побачити то одного, то іншого. Щільними рядами йшли ті, хто так бажав щастя країні та її нащадкам. Хресний хід об’єднував серця живих та мертвих. Ми вирішили приєднатись до процесії, і за нами поспішили живі козельчани, створивши ланцюжок між світом померлих та нами, сучасними українцями, що хотіли жити вільно та щасливо.