— Точно цей? Ще раз уважно подивіться.
— Не помиліться, я вас дуже прошу, Іване Семеновичу. Адже для міліції, для справи важливо, — нахилився до фотографій і начальник станції. — Уважно дивіться, не обдуріть нас…
Несміливий касир зовсім розгубився.
— Чого ж я буду обдурювати, — здивувався він. — Інших із цих сфотографованих я не бачив ніколи. Тільки цього, худого. Він іще спитав, коли поїзд прибуває до Києва. Взяв два купейних. Я пам'ятаю. На цей поїзд людей небагато буває.
— Ясно, — резюмував Коваль. — І два квитки? — Підполковник сам не помітив, як задоволено хмикнув.
— Два.
— Обидва до Києва?
— Обидва. — Касир закліпав очима, немов збирався заплакати, якщо йому не повірять. — Слово честі!
— Ну гаразд. А о котрій годині він приходив за квитками?
— Вранці… Тобто не зовсім вранці, десь перед обідом, — відразу виправився касир.
— А поїзд проходить коли?
— З Белграда на Москву — увечері, — квапливо доповів начальник станції, бажаючи бути хоч чимось корисним і трохи ображений тим, що не до нього звертаються. — О дев'ятнадцятій…
— Ви нічого особливого не помітили в його поведінці?
кивнувши на фотографію, знову звернувся до касира Коваль. — Поводився як?
— Я не звернув уваги, — сказав касир, немов вибачаючись, — не думав, що буде потрібно…
— Нічого, — заспокоїв його Коваль. — Ви і так нам допомогли.
— Здається, був високий, бо нахилився до віконця… Але стверджувати не можу.
— Високий? Так… — Підполковник кілька секунд роздумував. — А скільки взагалі ви продали квитків того дня?
— Не пам'ятаю. Багато.
— Це можна уточнити, — втрутився начальник станції.
— А на цей поїзд? — запитав Коваль.
— Чотири… Ні — п'ять. Звичайно, п'ять! Ще один перед самісіньким відходом. Вилетіло з голови.
— Якщо треба, я зараз перевірю, скільки було продано квитків цього дня, — повторив начальник станції. — А вам, Іване Семеновичу, треба бути точним. Адже ви — свідок. — І він почав гортати журнал.
— А інші пасажири, що купили квитки на цей поїзд, місцеві? — і далі питав Івана Семеновича підполковник. — Ви їх знаєте?
Касир мовчав.
— Ну, Іване Семеновичу! — не витримав начальник станції.
— Пригадую їх, але не точно, — нарешті признався касир.
— От що, Іване Семеновичу, — сказав Коваль. — Подумайте, згадайте. І прийдіть у міліцію, спитаєте мене, підполковника Коваля, або капітана Вегера… Ви його знаєте?
Обоє залізничників закивали головами.
— А поки що спасибі вам, і вам велике спасибі. — Коваль потиснув обом руки і, поклавши фотографію худого окремо, в порожнє відділення портфеля, вийшов із будинку станції на безлюдний перон.
— Значить, цей, — промовив уголос, сам до себе.
З вокзалу Коваль поспішив у міліцію, куди мав повернутися і капітан Вегер після обходу кількох підозрілих квартир. Фотографія рецидивіста, впізнаного касиром і покладена в окрему кишеньку портфеля, немов підганяла його.
Дмитро Іванович хвилювався. Це, правда, був для нього звичайний стан від часу, коли починав розшуки, і до закінчення їх. Протягом усієї практики не навчився бути зовсім спокійним на роботі. Але в окремі моменти він сам починав відчувати це своє хвилювання. Так було з ним і зараз. Якщо рецидивіст і ще хтось з ним, поки що не відомий, справді виїхали 16 липня, то це скидається на втечу, — підполковник ні на мить не забував, що на подвір'я Каталін Іллеш через паркан перелазило двоє.
У кабінеті Вегера Коваль поклав фотографію на стіл.
— Ну от, капітане! — сказав начальнику карного розшуку. — Що за особа? Як вона у вас значиться? Виїхав удвох з кимось 16-го поїздом Белград — Москва. Квитки брав до Києва.
— А-а, — протяг Вегер, миттю глянувши на фото. — Це — Кравців. Знову, значить, узявся за старе! Ясно…
— Поки що нічого не ясно, — зауважив Коваль. — За що відбував?
— Двічі. Перший раз за крадіжку — рік. Другий — п'ять у колонії строгого режиму. По сто сорок першій: пограбування із замахом на життя. Кличка Довгий. І справді, зріст — баскетболіст позаздрить! Гм!.. Отут і черевички сорок четвертого розміру можливі!.. — А хто міг бути з ним?
— Касир більше нікого не упізнав? — перепитав каштан, перетасовуючи, немов карти, фотографії місцевих «марнотратників життя» і час від часу зупиняючи погляд то на одному обличчі, то на іншому.
— Ні, нікого. Займіться, Василю Івановичу, встановленням особи супутника Кравціва. Касир не бачив його, квитки брав цей Довгий-Кравців. До речі, касир повинен згадати, хто ще сів у поїзд водночас із нашим підопічним. Може, вийдете на другого. Поговоріть ви з касиром. Неодмінно з'ясуйте мотиви й обставини виїзду Кравціва. Може, це простий збіг, а не втеча? І тоді ми промахнемося… Втім, ученого вчити… Вам щодо цього епізоду, Василю Івановичу, — повна ініціатива. Карт-бланш!.. Ви тут усе і всіх знаєте.