Вегер викликав інспектора Козака і наказав йому з'ясувати обставини виїзду Кравціва, вияснити, з ким він зустрічався останнім часом, чи залишилися ті люди в містечку.
Коли лейтенант Козак пішов, Коваль коротко познайомив капітана із своїми сумнівами, поставив йому кілька запитань, особливо цікавлячись братом загиблої Ернстом Шефером, її сусідами.
Перед тим як покинути приміщення карного розшуку, Дмитро Іванович попросив Вегера весь час тримати його в курсі подій і, як тільки надійдуть нові відомості про Кравціва чи його супутника, подзвонити в готель.
Звичайно, поки що він не розкрив капітанові всіх своїх сумнівів та міркувань. Спочатку сам мав розібратися у тому хаосі, що заполонив його думки, з'єднати логічними лініями усі віхи. Він іще не склав свого знаменитого «ковалівського графіка», тому не хотів відкривати карти.
Але план вже визрівав. Коваль передчував успіх і поспішав засісти за роботу — сьогодні ж, негайно!
Шлях від міліції до готелю «Зірка», в якому оселився з донькою, якихось два квартали, підполковник подолав так швидко, наче не йшов, а біг. Дорогою не покидала надія, що Наталку в номері не застане, — адже зараз йому необхідно побути на самоті!
Можна було б і в скверику посидіти, що проліг через центральну вулицю Миру, чи прогулятися у мальовничому міському парку з його тінистими деревами та екзотичними рослинами, подумати там, поміркувати. Але у скверику увагу відвертатимуть перехожі, і в парку не виключена зустріч з людьми, котрі вже знають його. У невеличкому містечку таємниці тримаються недовго. Та ще така, як розслідування загадкового вбивства вдови Іллеш та її дочок! Отже, зараз, на початку його улюбленого логічного аналізу (як він чекав цих хвилин!), краще мати під рукою стіл, кольорові олівці і папір.
«Тільки б Наталки не було вдома», — мало не молився він, піднімаючись по сходах на свій поверх.
Наталі й справді не було. Але в коридорі на нього чекала несподіванка: в одному з потертих зелених крісел куняв якийсь старий.
— Здрастуйте, пробачте, будь ласка, — відразу підхопився він. — Я на вас давно чекаю, навіть задрімав, здається. Ви… товариш Коваль? З Києва, так?
Підполковник кивнув.
— Здрастуйте, товаришу Коваль, — повторив старий, немов удруге прокинувшись. — Я на вас чекаю.
— Добрий день. А чого ви на мене тут чекаєте?
— Спасибі вашій донечці! Дуже мила, файна така, ввічлива. Порадила зачекати вас тут, у холі, сказала, незручно буде. І журнальчик ось дала. Я, правда, без окулярів літер не бачу, малюнки роздивлявся…
— Давно пішла? — незадоволено спитав Коваль, відчиняючи двері. — Заходьте… — буркнув не дуже привітно.
У кімнаті підполковник розгледівся: на Наталчиному ліжку висів легенький сарафанчик, поцяткований кольоровими метеликами, парасольками, рибами. «Мабуть, свої джинси натягла і знову — на турбазу. Ну, нехай прийде, дам прочухана.
Вмостила мені діда під дверима, не могла направити в міліцію. Тепер не вислухати — незручно».
Коваль так розсердився на Наталку, що на мить забув про старого.
— Я не помітив, коли пішла, — нагадав той про себе. — Замріявся, задрімав… Стару людину у затишку завжди на сон хилить…
«Що він верзе?! — і далі гнівався підполковник. — Усю роботу переб'є, увесь настрій зіпсує. Сиди з ним тепер, слухай, певно, скаргу приніс про минулого року вкрадених і досі не знайдених курей…»
Старий стояв серед кімнати.
Коваль запропонував йому крісло, а сам опустився на затінений шторою стілець.
— Так що у вас? — спитав, розстібаючи тугий комірець форменої сорочки і послаблюючи краватку. — Чим можу служити?
— Я до вас у справі… — Старий поморщився, немов проковтнув щось кисле.
«Точно! Зараз почне скаржитися на місцеву владу і просити підтримки у представника «з центру», — приготувався підполковник.
— Пробачте, товаришу Коваль… Не знаю далі…
— Дмитро Іванович.
— А мене — Тибор Коповскі… Тибор Валтазарович. Я сусіда брата вбитої Каталін Іллеш — Ернста Шефера… Учора по радіо оголошували… Мені треба зробити заяву.