«Конкретно нікого не можу назвати, не знаю…» Підполковник відірвався від спогадів і оглянувся. Уже темніло. Він смикнув шнурок настільної лампи. Рівний жовтий круг світла безшумно впав з низького абажура на червоне слово: «Помста», — висвітлив руку Коваля і його схилене чоло.
Дмитро Іванович знову затиснув між пальцями ручку, дописав унизу: «Старий Коповскі», — поставив свої позначки: мінус, плюс, запитання.
Через кілька хвилин графік після заголовка «Помста» набрав такого вигляду:
—
1. Ненависть Коповскі до першого чоловіка Каталін і досі жива.
2. У нього свій рахунок. Чоловік Каталін, батько Єви, загубив Коповскі дружину і єдину дитину — Едварда.
3. Ілона зарізана (у темряві спальні) досвідченою рукою — прямий удар в серце. Коповскі в молодості був різником худоби.
+
1. Він, Коповскі, навряд міг задушити паском Каталін — іще міцну жінку, молодшу за нього.
2. Застаріла помста — чверть віку (міг би мститися і раніше).
3. Об'єкт помсти невідповідний. Сама Каталін не винна в загибелі Розалії та Едварда.
4. Тим більше не мстився б Ілоні доньці Андора Іллеша.
?
1. Алібі Коповскі?
2. Чи не інсценовано пограбування?
Двері номера поторгали, потім тихенько постукали. Так звичайно шкрябалася Наталя. Долетів її голос: «Дік, ти вдома, відчини!»
Коваль насилу відірвався від графіка, відчинив двері і знову повернувся до своїх паперів.
— Чого ти замкнувся? Спиш? — Дівчина глянула на стіл і переповнену попільничку, з якої уже вивалювалися недопалки. — А-а, працюєш! Нудишся?
— Умгу, — кивнув батько, все ще в полоні своїх думок.
— Тут якийсь стариганчик приходив. Він дочекався?
— Умгу. — Запитання Наталки нарешті пробилося до свідомості Коваля, і він спитав сердито: — Ти не могла відіслати його в міліцію?
Потім подумав, що зустріч з Коповскі була дуже корисною і хто зна, чи розговорився б той так щиро серед казенних стін, буркнув уже спокійніше:
— Ну гаразд. Але у майбутньому нехай шукають мене там…
— А ти обідав, тату? — Коли батько гнівався, врятувати становище могла тільки ніжність. — Татку, чуєш? — повторила Наталя знову. Знала, що уже не можна назвати його жартівливим «Дік», по перших літерах імені, по батькові та прізвища, а тільки серйозним і ніжним словом «татко».
— До чого тут обід? — не охолов Дмитро Іванович. — Обідав, обідав.
— А що ти обідав, татку? — не відступала Наталя.
— Яблука, — буркнув підполковник. — Цілий кілограм.
— Ага, яблука на обід. Чудово! Фігуру бережеш? — пішла в наступ дівчина. — А я молодець, сьогодні вже тричі їла, — посміхнулася вона. — Сама себе не похвалиш, ніхто не поцікавиться. Зараз побіжу до буфету й візьму тобі чого-небудь. Ти що хочеш? Бутерброди, яйця, кефір, сік?
— Давай, давай… Все одно.
Бутерброди були з шинкою. Спочатку Коваль думав переглянути за вечерею газету, але, як тільки підніс перший бутерброд до рота, відчув, що жахливо зголоднів. Він жадібно їв, мало не ковтаючи куснями, і не заглядав у розгорнуту газету. Наталя із співчутливою усмішкою дивилася на нього. Відкоркувавши пляшку айвового соку, вона наповнила дві склянки: собі і батькові.
— Взагалі, тату, так далі діло не піде. Що я повинна, як нянька, слідкувати за тобою? Бутерброди — це вечеря. А вдень треба їсти гарячу страву. Сьогодні вже пізно, а завтра, будь ласка, спустись униз, в ресторан, і пообідай. Або десь у місті зайди до їдальні. Біля самісінької міліції є прекрасна їдальня. Я серйозно кажу, головне — суп чи борщ, а то виразку шлунка наживеш, курець! При такому розумовому напруженні, — повчально продовжувала дівчина, — треба бути ненажерою. Хіба не так?
Коваль не відповів. Здається, і не слухав Наталю. Він усе ще міркував про Коповскі і його візит.
— У тебе поганий настрій? І все через мене? Ну, винувата, тату. І врахую… А може, я зарано прийшла? Ти ще хочеш посидіти на самоті? Попрацювати? То я в кіно збігаю. Тут навпроти готелю… Мовчиш? Значить, згода?
— Іди. — Коваль зрадів можливості побути годинку-другу на самоті. — Тільки після сеансу відразу назад, не розгулюй опівночі.
— Слухаюсь, товаришу підполковник!
Біля дверей Наталя раптом зам'ялася, постояла і повернулася до столу.
— Тату, ти перестав сердитися на мене? Правда?
— Ти іще тут?
— Дік, я хочу тебе розсмішити. Ми на турбазі сьогодні жартували, мої нові друзі знають, хто мій батько, що ти, одним словом, сищик. Ми написали колективний детектив на одну сторінку з продовженням… Ну, пародію, жарт. — Наталя порилася в сумці і добула звідти аркушик зі шкільного зошита. — Я так поспішала, щоб тобі показати, але ти відразу накрив мене мокрим рядном.