— Поки що у мене склалося інше враження. З усіх нам відомих версія «Убивця-спадкоємець» — найслабша. Все у ній на поверхні.
Звіряче вбивство заради спадку, можна сказати, на очах у жителів містечка, що знають про ворожнечу між братом і сестрою? Ні! Спадщина — це така річ, яку відвойовують для того, щоб нею користуватися. А як Шеферу користуватися будинком, речами Каталін на очах у всіх? Думаю, навіть тоді, коли все це законно перейде братику, він ще довго не торкатиметься цього майна. — Коваль глянув на Бублейникова. — Але поки у нас мало даних і «за», і «проти» цієї версії, обійдемося без дискусій. Вони — безпредметні. Майбутнє покаже…
Щодо знаряддя вбивства, є й нові дані. Досі ми орієнтувалися на ніж, що належав Іллеш Сьогодні знаємо, що і Кравців з Самсоновим робили ножі у майстерні. Що то були за ножі і де вони? Це розширює межі нашого розшуку…
Підполковник замовк.
«… Концентровані телепатичні поля винесли його через вікно у призахідний надпростір, — пригадалися Ковалю слова Наталчиного жарту, і він із прихованою іронією поглянув на сердитого Бублейникова. — Справа прояснялася…» Чи не майора мала на увазі ця дзига? Не батька ж, в усякому разі!..»
Поглянув на вулицю, збираючись з думками. Сонце ще не вийшло з туману, але вже окреслювалися обриси не тільки дахів, а й стін будинків на протилежному боці.
— Найважливіше зараз, на мою думку, ізолювати підозрюваних, щоб не збільшилось жертв, — додав Коваль. — Тут кожна хвилина дорога, і невідкладне відрядження у Тюмень є правильним рішенням. Що ж до Шефера, то він не являє небезпеки. Якщо навіть убив сестру, що малоймовірно, то ненависті до інших людей не має і спадку ні від кого з них не жде.
Підполковник підвівся і підійшов до вікна. Гостроверхі черепичні дахи знову нагадали йому далеку молодість, війну, трансільванське містечко Меркуря-Чукулуй.
«Чого він заважає узятися за Шефера як слід?! — дивувався тим часом Бублейников. — Я із цього гладкого німця ніж витрусив би, як із порожнього мішка! А він увесь час виводить його з-під удару. В голову не візьму! Може, впав у дитинство на схилі літ! Пора, видно, чоловікові на пенсію…»
Після Коваля виступав Тур. Нарада оперативно-слідчої групи тривала…
2
Відчиняючи двері міської лазні, молодший лейтенант Прокіпчук ще не вирішив, з чого почне розмову про Маркела Казанка. Покладав надію на експромт, який частенько виручав його у складних ситуаціях.
Розмова повинна зав'язатися ненароком, природно, сама собою, хоч управлятиме нею він, молодший лейтенант. Цьому сприяло те, що буфетницю Розу Гей знав добре, — працюючи дільничним інспектором, частенько заглядав у цей буфет, де, рятуючись від спеки, можна було освіжитися холодним пінявим пивком.
У залі було небагато людей. З десяток розпарених червоних фізіономій блаженно спорожнювали свої кухлі. Кам'яна стойка була заставлена брудним посудом.
Ставши в чергу, Прокіпчук уважно, немов уперше побачив, розглядав цю маленьку рухливу циганочку, яка, розпліскуючи піну по стойці, спритно наповнювала важкі кухлі і жартувала із постійними клієнтами.
Роза помітила його.
— Що, Михайле, пивця? Із сушкою? — вигукнула через голови черги.
— І пивця теж Відпускай. Я почекаю.
— Теж? А що іще?
— Страшна таємниця, — посміхнувся дільничний. У нього вже виникла цікава ідея.
Черга підійшла. Розплатившись і взявши свій кухоль. Про-кіпчук не відійшов від стойки, а стояв і хитро поглядав на Розу.
— Що ж за таємниця така? — грайливо запитала циганочка. — Службова, либонь?
— Особисте питання, але секретне, — шепнув їй Прокіпчук, перехиляючись через кам'яну дошку прилавка. — Є пара хвилин?
— Знайдеться. — Роза витерла об фартух руки. — Почекайте, громадяни, у мене справа! — сказала двом хлопцям, що стояли за лейтенантом. — Бачите, дільничний прийшов.
Роза і Прокіпчук зайшли у підсобку. Сіли на табуретки біля столика. Сьорбаючи з кухля і злизуючи піну з губів, дільничний ніяково мовчав.
— Ну, кажи, чого треба? — рішуче спитала буфетниця. — Вобли з бази дістати? Не соромся.
— Та ні, Розо. Тут он яка справа… Особиста. Розумієш… Одне слово, одружитися хочу. А вона — ні тпру ні ну! Жодної уваги. Не знаю, як бути… Так от, одне слово, можеш мені поворожити? — випалив нарешті молодший лейтенант. — Щоб усе ясно було. Ти ж умієш, правда? Не в службу, а в дружбу.
— О-о! Та хіба ти віриш у ворожбу? — Веселі бісики застрибали в очах циганки. — Оце так новина! Видно, й справді закохався, коли за цим прийшов… Але в мене і карт тут немає. Зайди увечері додому, поворожу, коли таке діло. І чайком напою.