— Шкода, — опустив голову дільничний. — Мені — от як треба! — провів ребром долоні по горлу. — І саме зараз. Я до неї якраз йду, так щоб знати.
— А хто вона? — примружилася циганка.
— А це вже службова таємниця, — весело викрутився Прокіпчук. — Скажу тобі, а потім мені гарбуза піднесуть. Очей не сховаю.
— Ох, темниш, пане дільничний! Ну, і не кажи. Сама довідаюсь… То як же бути з тобою?.. Посидь хвилинку. Я ось цих хлопців відпущу і до гардеробників збігаю — вони часто у карти ріжуться.
І вона випурхнула. Молодший лейтенант був задоволений. Карти і наречену — це він здорово вигадав! Знайдено потрібний інтимний тон розмови. Тепер він повинен, не сполохавши буфетницю, виконати завдання начальства: з'ясувати, чи знає вона Маркела Казанка і чи не бачила його тут напередодні або в ніч убивства родини Іллеш.
Принісши карти, Роза звеліла Прокіпчуку сісти на колоду, тому що ними, мовляв, недавно грали. Треба збити з них брехню — щоб «правду сказали». Все це вона говорила дуже серйозно, як досвідчена ворожка.
Сидячи на колоді карт, Прокіпчук, наче між іншим, спитав:
— А ти, Розо? Коли тебе заміж віддамо?
— Хіба вже старію? — хитро посміхнулася циганочка. — Спішити треба?
— Начебто ні. Куди тобі поспішати. Просто охота випити на чиємусь весіллі. — І молодший лейтенант весело розсміявся.
— Вип'єш, Михайле. У мене на весіллі. За моє здоров'я, за моє щастя, згоден? Ух, і влаштую я весілля! На всю губу, на весь світ, по-циганському! Можливо, і ждати недовго…
— Невже правда? — щиро здивувався Прокіпчук. — Хто ж цей щасливчик? З наших, хлопців? Чи це теж службова таємниця?
— Е-е, не така я потайна, як ти, Михайле. Циган він. Нашого роду-племені. З міста Орла і сам як орел.
— Ну, якщо орел, то я мовчу. Куди нам тягатися! Бо подумав, що із наших, місцевих, тобі хтось до серця припав. Але досі не помічав, щоб із ким-небудь гуляла, — все одна та одна… Не весело тобі, певно: він — там, ти — тут.
— Він приїздив до мене недавно. Проґавив ти — міліція! Ось скоро повернеться, познайомлю.
— Неодмінно познайом! Цікаво глянути, хто нашу Розу причарував. А звати його як, по-нашому чи з циганським ухилом?
— Ну, гаразд, давай карти — годі сидіти! А то зараз мої клієнти влаштують скандал… А звати його Маркелом.
— Маркел, — поважно сказав Прокіпчук. — Хороше ім'я Звучне… Ага, карти! — Він витяг з-під себе колоду. — А я вже відчув себе квочкою, і вставати не хочеться.
Роза розсміялася. Їй лестило, що сам дільничний інспектор міліції так по-простому, по-дружньому з нею розмовляє, просить її допомоги.
— Розо! Розочко! Трояндочко моя! — кликали її спраглі клієнти. — Розо, де ти? Ждемо!
— Очі чорні! — заспівав хтось біля стойки хрипким голосом.
— Я зайнята! У мене міліція! Перевірка! Можете почекати! — висунула буфетниця на мить голову з підсобки і, повернувшись, підморгнула Прокіпчукові. — Страждальники… Так на кого ворожити? Масть яка: білявка, чорнява? А може, руденька, га? Думай про неї, коли ворожитиму.
— Білява, — квапливо бевкнув молодший лейтенант, не маючи нікого на увазі. Взагалі йому подобалися шатенки. Але ще більше подобалася зараз власна кмітливість і те, як майстерно він справляється з завданням і вийшов на цигана Маркела. Залишалося з'ясувати лише одне питання, правда, найголовніше, але дільничний уже не мав сумніву в успіху.
— Блондинка, — говорила тим часом Роза. — Бубнова дама, значить… Що за уподобання в чоловіків? Брюнетки кращі. Брюнетки — вони запальні, жагучі, — зітхнула Роза. — Давай, знімай лівою рукою.
— Кажеш, недавно приїздив твій Маркел… А якого числа, не пам'ятаєш?
— Щасливі ні днів, ні ночей не помічають, — засміялася Роза.
— Може, п'ятнадцятого чи шістнадцятого? — вирішив допомогти їй молодший лейтенант.
Карти завмерли в руках циганки. Потім вона знову почала розкладати колоду. Але повільніше, наче механічно. Прокіпчук зрозумів, що припустився грубої помилки.
— Помиляєтесь, начальнику, не п'ятнадцятого і не шістнадцятого, а зовсім іншого числа, іншого місяця, іншого року. — Вона не зводила тепер підозрілого погляду з офіцера. — А чого це міліція цікавиться Маркелом? Щось накоїв?
— Та я просто так, — намагався викрутитися Прокіпчук, уникаючи злого погляду циганки. — Що в голову прийшло, те й спитав.
— З такою головою і одружуватися не можна, — розлючено кинувши карти на столик, підхопилася Роза.
— Ну, ну, — тільки й міг промимрити молодший лейтенант. — Не забувай, я при виконанні…