«А тобі її не жаль?» — спитав нарешті і відразу зрозумів, що цим запитанням вчинив підлість щодо Світлани.
«А їй хіба жаль мене!» — серйозно сказала Таня.
Він тоді так і не зрозумів, чому раптом тиха й непомітна Світлана має жаліти цю королеву…
Спогад промайнув у голові Павла так швидко, що Конкін іще не встиг перелічити всіх його гріхів.
— Останній вчинок рядового Онищенка, — почув Павло суворий голос секретаря комсомольського бюро, — є результатом безвідповідального ставлення до служби по охороні кордону. — І Конкін почав докладно розповідати про подію: — Учора вночі в наряді Онищенко, як завжди, був неуважний і не помітив слідів порушника. Пройшов за два кроки від сліду і не звернув на нього уваги. Я б сказав, не схотів звернути…
«Ну, чого ти антимонію розводиш», — тоскно звернувся Павло у думці до єфрейтора. Йому хотілося знову сховатися за завісу спогадів, але Таня уже зникла з думок, ї він, здавалося, став зовсім беззахисним перед холодним поглядом і дошкульними словами Конкіна.
— За Онищенком увесь час спостерігається байдуже ставлення до своїх обов'язків — він наче не на заставі, не поруч нас, а в якійсь іншій галактиці…
— Він з антиматерії, — тихенько підказав хтось.
Павло не помітив, хто саме, але бачив, як миттєва усмішка заграла на обличчях присутніх. І від цього йому стало ще більш прикро.
— Антиматерія міститься по той бік земної кулі, — строго зауважив на репліку Конкін. — Якщо він із потойбічних…
Єфрейтор завважив, як незадоволено поморщився замполіт Арутюнов, і відразу поправився:
— Ніхто не має сумніву, що комсомолець Онищенко — наша людина, радянський воїн, колись з нього виросте справжній прикордонник, але поки що… Ми для того і зібралися, щоб допомогти йому… Так от, мало того, що пропустив порушника, він ще й образив свого начальника, сержанта, старшого наряду…
«Але цей сержант вчинив щодо рядового Онищенка підлість! — у думці говорив Павло, виправдуючись перед собою. — Доніс начальству у вуха. «Бойова дружба!», «Сам гинь, а товариша виручи!». От тобі й виручка! Як же тепер з ним у наряд ходити?!»
— Сержант Пименов доповів про недбалість рядового Онищенка, — говорив Конкін, немов прочитавши думки Павла. — Він вчинив правильно, чесно!
Павло зітхнув і переступив з ноги на ногу. Відчував, що бар'єр нерозуміння, який створився між ним і товаришами, не руйнується, а міцніє. Вони все сприймають інакше, ніж він! Навіщо так загострювати?.. Зрештою, слід був навчальний… Навіть якби пройшов і справжній порушник кордону, ніякої трагедії не сталося б. Його однаково впіймали б, як не біля контрольно-слідової смуги, то десь у селі.
Онищенко розгнівався, і йому знову вдалося упіймати думкою той перший вечір з Танею. Чи не зробив йому зараз цей Пименов таку саму підлоту, як він колись своїй Світлані?
… Потім вони танцювали з Танею. Плівка у касеті магнітофона весь час рвалася. Вадик клеїв і чортихався. Таня сміялася або таємниче мовчала, — все, що вона робила, було прекрасне, але якась штучність, вимушеність відчувалася у її манерах.
Це було схоже на гру. Захопившись цією грою, Павло не помічав, як зловісно перешіптуються у коридорі дівчата, як
Світлана то входить до вітальні, то без причини кидається у порожню материну кімнату.
Потім Вадик побіг до крамниці здавати порожні пляшки і приніс ще одну, повну. Скинувши пальто, викликав Павла у коридор «на кілька слів» і, розтираючи задубілі руки, сказав: «Знаєш, старий, я на твоєму місці зав'язав би, поки не пізно. Так поводитися із Світланою, та ще в її хаті, пробач, не дуже етично. Це — м'яко кажучи. Я шкодую, що привів сюди Таню. Тому частина провини, зрозумій мене правильно, лягає й на мене. Ти того… знайшов би зараз Світлану і потанцював з нею, пояснив би їй як-небудь усе це. Ну, мовляв, жарт був, абощо, розиграш».
«Почекай, Вадику, ти нічого не зрозумів. Це не жарт і не розиграш. Із Світланою справді погано вийшло. Але я не вмію хитрувати. Тому я зараз візьму Таню і піду звідси. Тільки скажи, де ти її викопав?»
«І справді, я не вмію хитрувати, — Павло зраділо вхопився за цю думку і зараз, на бюро. — Тому й сержанту сказав правду в очі. Все, що про нього думаю… Якби я міг їм розповісти про Таню! Але хіба вони зрозуміють мене?!»
Бар'єр взаємного нерозуміння не руйнувався, і Павло силою волі, на мить заплющивши очі, повернувся у милий для нього спогад.
«… Де я її викопав? — перепитав Вадик. — Минулого року я працював на кіностудії асистентом оператора. Ти знаєш, вони давали мені характеристику в інститут. Там тоді працювала і Таня, асистентом художника по костюмах. В одній знімальній групі зі мною. Звідти її знаю. Йшов сюди — зустрів випадково. Була вільна, і я запросив, тепер дуже шкодую».