«Вона художниця?»
«Та ні. Вчилася у художньому інституті два місяці. Покинула. Сама не знає, чого їй треба… А малює вона гарно. Взагалі особа дуже своєрідна, навіть чудернацька! Ніколи не мав з нею жодних справ — тут можна чекати чого завгодно, тільки не спокою, а я людина мирна, тру-ля-ля, і люблю навколо себе тихих. Отже, не раджу… Одне слово, обережно, старий! З нею ти можеш втратити власну індивідуальність, — розсміявся Вадик. — Ти їй не підійдеш, не ображайся. Не по твоїх зубах… Краще поговори із Світланою і все владнай».
«Не хвилюйся за мою індивідуальність. Я не люблю дуже тихих, ти помилився. Це те, що мені потрібно Гаразд, ми з нею зараз підемо вдвох…»
Павло слухав секретаря бюро і говорив собі, що згоден з будь-якими докорами, прийме найсуворішу кару, але ніколи не примириться із підступністю, хитрощами, викрутасами…
Звичайно, сержант Пименов іще раз довів начальству свою службову запопадливість. Але самоутвердження себе на кістках товаришів він, Павло Онищенко, вважає підлим.
Після Конкіна виступав сержант Пименов. Павлові так не хотілося слухати його, що навіть відвернувся лицем до стіни. Потім подумав: «Чого це я, наче шкідливе кошеня!» — і втупився в сержанта поглядом.
Між ними стояла незрима, але висока, глуха стіна. Через неї Павло не чув слів Пименова, тільки бачив, як ворушаться його губи. Наче в німому кіно…
Але раптом Онищенко відчув, що стіна ця починає руйнуватися. Власне, не раптом — Павло передчував такий фінал і боявся його. Почалося це, коли говорив член комсомольського бюро рядовий Стасюк.
— Якби від мене залежало, — сказав той, — я Онищенка виключив би з комсомолу… Це не значить виключити з суспільного життя. Він громадянин і свій обов'язок мусить виконувати до кінця. Але в комсомолі йому не місце. Він не такий, яким має бути комсомолець, не такий, як сержант Пименов, не такий, як Конкін. Він — інший!
Циганкуватий, худорлявий Стасюк сів на своє місце, не спускаючи з Онищенка чорних, як вуглини, непримиренних очей.
На Стасюка Павло не ображався. Хлопець був з Прикарпаття. Після війни бандерівці закатували його старшу сестру. Він тоді ще не народився, коли її вбили, і тільки від батьків та людей знав, як порубали її сокирами за те, що вона комсомолка.
На душі в Онищенка під час виступу Стасюка стало недобре. «Зрештою, нічого робити такі співставлення, то був один час, одні комсомольці, тепер часи інші…» — захищався у думках. Але стіна непорозуміння, відчував, усе дужче осипалася і руйнувалася.
Нарешті дали йому слово. Говорити не хотілося. Стояв похнюплений, наче без'язикий. Подумав: «Якби мене отаким побачила Таня! Який жах!» Ніби заглянув на мить у прірву, над якою стояв. Від цього паморочилася голова. Все-таки знайшов у собі сили сказати:
— Я розумію… Моя провина…
Замполіт вийшов з-за столу, став навпроти.
— Скажіть, Онищенко, що з вами? — спитав прямо. Павло відчув бажання відкритися, але не тут, не при всіх.
Однак це бажання зникло так само швидко, як і з'явилося. Певно, не був готовий до такої розмови.
— Може, удома негаразд?
Замполіти вміють угадувати, наче у воду дивляться. Павло поспішив:
— Ні, ні, вдома все в порядку, товаришу лейтенант.
— Доведеться все-таки поцікавитись, — сказав Арутюнов, і Павло лише знизав плечима. Адже вдома — у батька й матері — справді все гаразд. А про Таню як вони довідаються?!
З комсомолу рядового Онищенка не виключили. Стасюк, звичайно, погарячкував. Та в якісь хвилини Павло почував себе дуже неприємно, наче без грунту під ногами.
Його раптом вразила думка, що всі вони служать в однакових умовах, — і він, і члени комсомольського бюро, — і не тільки в нього є своя Таня. Але ж ніхто не страждає так, як він. Певно, теж скучають, нудьгують, тільки вміють тримати себе в руках, не розпускають нюні
Від цієї думки його кинуло в жар дужче, ніж від догани, за яку одностайно проголосували всі члени бюро.
Бюро закінчилось якраз перед вільним, особистим, часом. Петро вирішив написати батькам, щоб випередити офіційний лист із застави.
Сидів у ленінській кімнаті і копирсав ручкою нещасний аркушик паперу. Лист не лягав на душу. Літня задуха обкутувала теплою ковдрою. Паста в кульковій авторучці засихала, і ручка не писала. І чому йому так тяжко з цією Танею?!
Онищенко вийшов на подвір'я і сів на лавочку у своєму улюбленому куточку під буком, за спортивним майданчиком.