— Сам іде в руки Казанок! Сам, Дмитре Івановичу, — сказав він задоволено, властивим енергійним жестом відкинувши голову.
Коли ввели цигана, першими впали в око Ковалю розкішні черевики. Казанок був одягнений абияк, але — черевики!.. Незвичайної краси — чорний лак, наче люстро, віддзеркалював предмети навколо: сонячні відблиски вигравали на носку, новенька тонка підошва немов ковзала по підлозі, вузькі, концертні, вони наче існували самостійно, окремо від свого господаря, немов увійшли в кімнату самі собою.
З дозволу Коваля Казанок сів і, випроставши ноги, теж задивився на свої черевики. Підполковника здивував олімпійський спокій підозрюваного, і в голові його, як у найскладнішому комп'ютері, враз почали оцінюватися нові дані, формуватися нові запитання. — Дорогі? — спитав Коваль.
Циган, наче заворожений, не відривав погляду від своїх черевиків і, раптом нахилившись, витер носки рукавом піджака.
— Скільки заплатили?
— Сто двадцять, як одну копійку, — мирно відповів Казанок.
Коваль у думці додав ці гроші до загальної суми. Очевидно, це ж саме подумав і капітан Вегер, бо відразу спитав:
— А гроші де взяв?
— Не вкрав.
— Але до шістнадцятого липня у вас не було таких грошей, правда? — перебрав ініціативу до своїх рук Коваль.
— Це моя особиста справа. Я уже говорив. І взагалі не розумію, чому мене сюди привезли, допитують, — спохмурнів циган. — Обшукували…
— Можу пояснити, але, думаю, буде краще, коли самі чесно розкажете, що робили в місті в ніч на шістнадцяте.
— Я не був у вашому місті. Не був, ясно?
— Був, — втрутився Вегер, який записував протокол допиту. — Таксист, що віз тебе з Ужгорода, впізнав.
Казанок замовк.
— Хочеш іще одну очну ставку — із офіціантом, якому дав двадцять п'ять карбованців в Ужгороді вранці шістнадцятого? — суворо спитав капітан, відклавши ручку.
Циган тільки очима блискав.
— Два роки тому ти жив у таборі під Мукачевим, а потім старий Сабо тебе прогнав. Так, Маркеле?
Казанок зітхнув.
— Ти, мабуть, і про мене чув? У таборі всі мене знали.
Циган кивнув.
— То чого ж брешеш мені, Маркеле? І от начальникові, — повів очима на Коваля. У голосі Вегера прорвалися добродушні нотки. — Підполковник аж з Києва приїхав, щоб на тебе подивитися, твою правду послухати… Ой Маркеле, Маркеле! Все одно дізнаюсь, поспитай у своїх — вони те саме скажуть.
— Щоб у мене очі отак бачили, як брешу, — тяжко вимовив циган і заплющився.
Запала коротка пауза.
— Ти чого не повністю заплющуєшся, Маркеле? — раптом засміявся начальник карного розшуку і поставив дашком долоню над своїми напівстуленими повіками, немов вглядався £ далечінь. — Все-таки трішки бачиш, трішки брешеш…
Циган не витримав і теж посміхнувся розгублено.
— Ну, був… Що з того? — буркнув нарешті.
— А чому досі заперечували? Чого боялися? — спитав Коваль.
Казанок раптом розлютився.
— Ну, а це, громадянин начальник, моя справа.
— Судимості мали?
— Ну й що. Мав. Давно. Вже й забув. А зараз нічого не зробив.
— Вас тричі судили. Двічі за спекуляцію краденими кіньми. Тоді одержали два і три роки… Вийшли по амністії?
Циган проковтнув слину і кивнув.
— Третій раз, — говорив далі Коваль, — були засуджені на два роки за шахрайство — продавали позолочені речі як золоті.
— Я більше не займаюся такими справами.
— Еге ж, строката у вас біографія. Вам скільки років?
— Тридцять сім… Яке це має значення? Що ви від мене хочете?! Ну, був тут. Приїздив. Що з того? А чого ви мене в камеру запроторили? За що?! Гроші?.. Це мої гроші, я нікому лихого не зробив, не обікрав, не пограбував!
— Саме це нам і треба з'ясувати, — докинув Вегер. — Так що, Маркеле, не гарячкуй, а відповідай на запитання.
— Отже, звідки з'явилися у вас гроші шістнадцятого липня? — терпляче повторив Коваль.
— Я нікого не обікрав. Це мої гроші, — повторив циган. Вегер обірвав його:
— Тупцюємося з тобою на одному місці, Казанок! Якщо ні в чому не винен, який же сенс тобі викручуватися?..
— Ну, борг мені віддали!
— От бачите, як усе просто. — Коваль закурив і простяг пачку «Біломору» цигану. Той заперечливо похитав головою. — Тепер вам залишається назвати людину, яка повернула борг, а нам перевірити ці слова.
Стягши на переніссі брови, Казанок мовчав.
— Ох, і важко з тобою розмовляти, Маркеле! Сам ставиш себе у скрутне становище, — сказав капітан Вегер. — Та гаразд, допоможу тобі. Був тієї ночі на Староминаївській?