— Що?! — здригнувся циган. — Ви мені чужу справу не пришивайте! Не був я ні на якій Минаївський.
— Яку чужу справу? — відразу запитав Коваль. Такий перехресний допит двома або навіть трьома працівниками він вважав дійовим. — І що сталося на Староминаївській тієї ночі? Звідки про це знаєте?
Циган зблід, став попелястим.
— Я нічого не знаю і ніде не був, — перелякано видушив із себе.
— Ну, як же не знаєш, — впевнено зауважив начальник карного розшуку. — Знаєш, що там учинено вбивство і пограбування. — Вегер вп'явся очима у Казанка.
— Я нікого не вбивав! — загорлав циган на всю кімнату, викотивши налиті кров'ю очі. — Не пришиєте! Я на ці липкі справи не клеюсь, зрозуміли?! Ну, сидів, то що?! — І він почав щось викрикувати по-циганському.
Капітан, який розумів мову, цитьнув на нього, і Казанок замовк, важко і часто дихаючи, немов роздував ковальські міхи.
— Вас поки що ніхто не звинувачує, — м'яко пояснив Коваль. — Ми хочемо, щоб ви чесно розповіли про таке: перше, де провели ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, і, друге, хто дав вам такі великі гроші? Якщо у вас є алібі, то дивує, що не хочете ним скористатися.
— Гаразд, — потроху заспокоюючись, промовив Казанок. — Скажу… Дайте закурити, — він узяв з простягнутої Ковалем пачки цигарку. — Дякую. — Потім розім'яв цигарку пальцями і припалив. — Я був у Рози, — нарешті вимовив, випустивши густий клубок диму.
— Хто така Роза? Як її прізвище? — спитав капітан, хоч знав уже про цю жінку від інспектора Прокіпчука. — Де вона живе?
— На вулиці Духновича, шість. Гей її прізвище. Роза Гей. Й справді, Роза Гей жила на Духновича, шість. У неї був власний будинок. Молодший лейтенант Прокіпчук встановив, що тут її вважають заможною. Працювала гарненька циганочка, як відомо, буфетницею у лазні, і нічого дивного, що сподобалася Маркелу Казанку.
— Чому раніше мовчали? В Орлі. Треба було вас сюди везти, щоб призналися? Витрачати гроші, час, — розсердився Коваль.
— Белла у мене ревнюща, громадянине начальник. Не треба їй знати, що я тут гуляв… Не дай бог!
— Ну, а звідки гроші?
— Вона й дала, Роза, а що? — стрепенувся Казанок. — Я ж казав — особиста справа.
— Добре! — погодився підполковник. — Перевіримо ваші слова. Викличемо Розу, і якщо це не міф, не легенда, а дійсно алібі, відпустимо… Ви були у неї всю ніч до ранку чи відлучалися куди-небудь?
— Нікуди не відлучався. Вранці, о шостій, сів на машину і поїхав до Ужгорода.
— Гаразд, на сьогодні все, — сказав Коваль, відкинувшись на спинку стільця.
Здавалося, він втратив інтерес до цигана. А той уже знову поглядав на свої розкішні черевики, і, видно, блиск їхній заспокоював його, умиротворював.
— Коли ж відпустите? — спитав, відірвавшись од них. — Мені в Орел треба. І як я тепер Беллі все поясню!
— Сказано, викличемо Розу, підтвердить — відпустимо. Не раніше, — сердито пробурчав Вегер.
— Так ви її зараз покличте. Це ж тут близько.
— Покличемо, коли треба буде. А поки що підпиши протокол, громадянине Казанок.
Циган протокол підписав, не читаючи.
Коваль і Вегер залишилися самі. Обоє мовчали.
— Ну, як вам подобається цей тип? — нарешті зітхнув капітан. — Цілком можливо, що ночував у своєї Рози, адже Прокіпчуку сама призналася, що має нареченого Маркела.
— Нареченого! — похитав головою Коваль. — Баламут!
— От він і темнить. Йому ой як не хочеться очної ставки з Розою. Циганки, Дмитре Івановичу, знаєте, який запальний народ! Він і одну боїться, і другу… То викличемо Розу? Я пошлю за нею.
— Давайте, — погодився Коваль. — Треба кінчати з цим Маркелом. Не будемо марнувати час. Мене тільки цікавить, чому вона дала йому такі гроші. Борг? Маю сумнів…
На допиті Роза спочатку була похмурою і не хотіла говорити. Зрештою Вегер проклав стежку до її душі, запевнивши, що хоче і їй, і Маркелу тільки добра, що відвертістю вона може врятувати свого друга від тяжкої підозри. І Роза призналася: була коханкою Маркела, коли він жив тут, у таборі.
Потім Казанок виїхав у Росію, але вряди-годи навідувався. Вона сказала, що ніч на шістнадцяте липня Маркел провів з нею і пішов рано-вранці, поки не прокинулися сусіди.
Коваль, зрозумівши, що у Вегера краще виходить розмова із циганами, звичаї і мову яких капітан знає, сидів на стільці під напівзаштореним вікном і не втручався. Іноді навіть трохи прикривав повіками очі, і тоді могло здатися, що він дрімає. Проте Вегер знав, що Коваль усе чує і все бачить і при потребі втрутиться у розмову.
А підполковника зараз обсідали гіркі думки. Переживав, що спокусився ілюзією провини Маркела Казанка. Тепер самоусунувся від розмови з буфетницею, певно, не тільки тому, що капітан краще знаходить спільну мову з місцевими людьми… Невже побоявся, що своїм втручанням зіпсує справу і циганка замкнеться в собі?! Коли оперативник перестає вірити у власні сили… — Він не хотів думати далі про це, бо далі йшли чорні роздуми про вік, про старість і пенсію…