— Казав, та не зав'язав, — похмуро вкинув Бублейников. — Не вмієш ходити — не побіжиш…
— Я більше нічого не знаю, — ослаблим голосом промовив Кравців. — І нічого говорити не буду. Все!.. Я — втомився… — Він опустив плечі.
Коли Кравціва вивели, майор Бублейников згорнув біля себе цілу купу продірявлених папірців.
— По-моєму, питання ясне, — твердо сказав він. — З'ясуємо, де їхні ножі, і можна передавати обох слідчому.
— Клоун усе розповість, — зауважив капітан Вегер.
— Шкода, що вони мали час зговоритися, — зітхнув Бублейников. — Потрапили б до мене того самого ранку, інша була б розмова…
— Все-таки немає у нас прямих доказів, — зауважив підполковник.
— Будуть, — упевнено сказав Бублейников і сердитим жестом викинув жменю пожмаканих папірців у корзинку біля столу; декотрі з них покружляли і лягли на підлогу.
— Я переконаний! Ви руки його бачили, Дмитре Івановичу? Звернули увагу? Вовка задушити можуть!.. І ворушить ними, наче вже душить.
— Не руками ж, а паском задушили Каталін, — нагадав Коваль.
— В тім-то й біда!
— А й справді, не все з ними ясно, — підтримав Коваля капітан Вегер.
— Так, — погодився майор. — Хочете, я зараз іще один доказ наведу на користь свого переконання? Скажіть, будь ласка, на які кошти вони моталися по всій країні, поки опинилися в Тюмені? Га? Звідки вони взяли гроші? — Бублейников машинально схопив новий аркушик паперу і проштрикнув його ручкою.
V. Після 16 липня
1
Другий допит Самсонова почався з того запитання, яке минулого разу ввергло підозрюваного в істерику.
— На першій нашій розмові, — повільно промовив Коваль, — ми зупинилися… — У своєму цивільному літньому костюмі із скромною, але гарною краваткою, почепленою Наталею, підполковник був схожий на старого вчителя, який дає урок. — Ми зупинилися, — продовжив він, звертаючись до Самсонова. який сидів навпроти, під стінкою, — на вашій заяві: «Я не вживав». — Коваль глянув на капітана Вегера, який писав протокол. — Василю Івановичу, так у протоколі?
Вегер перегорнув сторінку:
— Так точно, товаришу підполковник.
— Кого ж це ви не вбивали?
— Як кого? — вилупив очі Самсонов. — Удову та дівок її.
Тепер Клоун хоч і совався на стільці, але здавався не таким зацькованим, як на минулому допиті. З його похнюпленого, упокореного вигляду можна було припустити, що, обдумавши своє становище, він віддався на милість правосуддя і прагнув хоч трохи полегшити свою долю.
— А з чого ви взяли, що вони вбиті? — запитав Коваль.
— Приснилося йому, певно. Сон віщий бачив, так? — підвів голову від протоколу Вегер.
— Чув… Чув, що вбили їх.
— Чув, значить, — гмукнув Бублейников, який не сидів за столом, де лежали спокусливі аркуші паперу, а стояв, притулившись спиною до одвірка, і гидливо розглядав миршавого білястого хлопця у брудних, витертих джинсах і давно не праній футболці. — Коли чув? Самсонов трохи повернувся до нього, неприродно зігнувшись, наче чекав згори удару.
— Тоді ж… Ну, вранці. На другий день після того…
— Після чого? — спитав Коваль. Самсонов знову повернувся до підполковника:
— Ну, після того, як їх убили!
— А виїхали чому раптово, якщо ні в чому не винні? Чого втекли так далеко, немов ховалися від людей?
— Того й поїхали… Я не хотів — Довгий звелів. Сказав, на нас можуть подумати. От і поїхали, — з готовністю відповів хлопець.
— Дивно виходить, Самсонов: чого це саме на вас? Чому не на інших, не на нас от із капітаном, наприклад, ні на когось іще?
— Не знаю, — буркнув хлопець. — Я правду кажу.
Бублейников глузливо смикнув бровою.
— Твоєю правдою світ перейдеш, але потім у воді решетом зірки ловитимеш.
Самсонов наморщив білошкірий замурзаний лобик, намагаючись втямити слова майора.
— То все ж, чого так поспіхом? — строго спитав Коваль.
— Довгий уже сидів двічі. От і злякався.
— Але ви, Самсонов, не судимі. Чого ви злякалися? Чому поїхали разом із Кравцівим?
Хлопець тільки зітхнув.
— І чому тоді інші, теж раніше судимі, не втекли звідси?
Самсонов знизав плечима. Запала довга пауза.
— Чого ти дурником прикидаєшся! — не витримавши, скипів Бублейников. — Відповідай, коли питають. Он уже й шапка на тобі горить!
Хлопець мимовільно торкнувся своєї розпатланої голови.
— Дружок твій усе розповів, — сказав капітан Вегер, тримаючи ручку, націлену в груди Клоуна, — признався, що ходили ви до вдови Іллеш… Бачиш, розумніший від тебе.