Самсонов зацьковано оглянув офіцерів, здавалось, він зараз запищить, як заєць, загнаний мисливцями у кут.
— Ми хотіли переждати, поки знайдуть убивцю… Я не вбивав… — жалісно промимрив він. — Боялися, що засудять…
— Ти не вбивав? — швидко спитав Бублейников. — Гаразд. А хто? Кравців?
Хлопець похитав головою.
— З вами іще хтось був? Третій? — спитав Коваль.
— Ні.
— То хто ж убив? Святий дух?
— Не знаю.
На Самсонова жаль було дивитися, такий жалюгідний вигляд він мав.
— Ну що ж, почнемо спочатку, — спокійним тоном зауважив Коваль. — Розкажіть про ту ніч, на шістнадцяте, все по порядку… Хочете закурити? — помітив жадібний погляд Клоуна, який той кинув на запалену цигарку.
— Якщо можна…
Коваль простяг пачку «Біломору».
— Ну, були там, у дворі вдови, — зітхнув Самсонов, беручи цигарку. — То що з цього?.. Заходили…
— Вдень? Через хвіртку?
— Ні, — опустив голову хлопець. — Через паркан. Уночі.
— Чого ж пішли вночі та ще й через паркан?
Самсонов схилив голову так, що нечесаний чуб затулив обличчя.
— Не ховай виду, — сказав Бублейников, — як не маєш стиду!
— Дозвольте, я викурю цигарку, — випростався блідий хлопець. — Я вас прошу, — благально поглянув на Коваля, зрозумівши, що саме він тут старший. — Я вам усе скажу, тільки нехай вони, — боязко поглянув на Бублейникова, — мене не перебивають.
— Куріть, куріть, — дозволив Коваль.
Поки Самсонов жадібно ковтав дим, а капітан Вегер переглядав списані аркуші протоколу, Бублейников кудись вийшов, демонстративно залишивши двері напіввідчиненими, щоб протяг розвіяв цигарковий дим.
— А тепер, — сказав Коваль, коли майор повернувся, — закінчуйте, Самсонов, курити. Бо вже «фабрика» горить… Так чого ви пішли вночі до Іллеш?
— Я не вбивав, — ще раз повторив хлопець. — Чесно. Можете мені вірити. — Він черкнув нігтем великого пальця по вишкірених зубах, що мало означати за його поняттями клятву. — І Довгий теж не вбивав. Ми хотіли зайти, а там уже хтось був. У домі… Ну, ми й кинулися назад. Більше нічого. Вранці, чуємо, вбивство. Злякалися, що на нас подумають, вирішили виїхати… Перечекати…
— А чого ви ходили до Іллеш? Чого?! — знову не витримав Бублейников, що тепер сидів обіч стола. — З вами нелюдську терплячку треба мати!
— Таки треба, — неголосно зауважив Коваль.
— Гаразд, скажу, — зітхнув хлопець. — Хотіли потрусити вдову.
— Отак би давно, Самсонов, — полегшено відкинувся на стільці Бублейников. — Значить, признаєтесь, що пішли грабувати…
— Але ми нічого не зробили. Навіть у хату не заходили. Я пальцем нікого не зачепив — присягаюсь!.. А вранці Довгий каже…
— Називайте справжнім прізвищем, — перебив Самсонова капітан Вегер, який писав протокол.
— … А вранці Довгий, тобто Кравців, каже: «Давай змотуватися — там убили!»… Я її не душив, не різав, чого ж мені відповідати?!
— Розкажіть по порядку.
— Що говорити? Від яких пір?
— Почніть з вечора.
— Були ми у Довгого, тобто Євгена Кравціва, у карти грали, в очко. Потім вийшли. Ми ще раніше вирішили, що підемо до вдови.
— О котрій годині ви там були, біля її будинку?
— Точно не скажу. Десь о першій ночі. Пішли, значить, прийшли…
Самсонов говорив тепер, не спиняючись, і капітан Вегер ледве встигав за ним записувати.
— Нікого не зустріли дорогою?
— Якась парочка на розі стояла. Під деревом, недалеко дому… А може, ще хтось був… Не придивлялися.
— Далі.
— Перелізли через паркан.
— Нічого вас не здивувало там, на подвір'ї?
— Ні, — розгубився Самсонов.
— Як же вас собака не порвав? У Іллеш добрячий пес.
— А собаки не було. Він у сараї брехав, замкнутий. Глухо, наче з-під землі… Ми здивувалися, а потім зраділи… Можна іще цигарку? Два дні не курив — вуха попухли.
— Беріть, — сказав Коваль. — І розповідайте.
Самсонов розговорився, пожвавішав, випростався, ніби з кожним словом скидав із себе тягар.
— Ну, підійшли тихенько до дверей, — продовжував він. — А в хаті шамотня якась, шпортання, і хтось хрипить, немов душать.
— Виразно чули хрипіння? — із сумнівом перепитав Вегер, переставши писати.
— Спочатку подумали, що примарилося. Знаєте, нерви… А потім — іще й іще! Та так страшно, що ми — назад. І змоталися.
— Такі страхополохи, — буркнув майор Бублейников. — Злякалися — і кінці у воду.
— Коли назад лізли, — я на паркані якраз був, — там хтось закричав, у мене аж мороз поза шкірою пішов. І зараз, як згадаю, — зіщулився Самсонов, — моторошно.