Хоч і не близький світ, і пасажир, бачу, з примхами, — чи його у Мукачеве везти, чи й далі поїде, десь у Сваляву або Хуст, наприклад, але відмовитися не можу. Повіз, значить…
Щоки у Диби взялися рум'янцем.
— Ви спокійно розповідайте, — м'яко звернувся до нього Коваль. — Не хвилюйтеся, не кваптеся.
Постукавши, до кабінету зазирнув іще один ужгородський таксист — Ткачук.
— Почекайте, будь ласка, — сказав йому Коваль. — Вас викличуть.
— Значить, так, — знову заговорив Диба. — Довіз я його сюди, до готелю «Зірка», як він попросив, коли вже були в місті… І все.
— Він увійшов до готелю?
— Ні, гайнув десь убік. Може, недалеко, раз не попросив підвезти. Чи за ріг завернув — адже готель на розі… Наче розтанув у темряві… Втім, я за ним не стежив, мені це ні до чого було.
— Дорогою що-небудь розповідав? До кого їде? Чого?
— Ні. Мовчазний чоловік. Тільки один раз зауважив, що тихо їдемо, хоч у мене на спідометрі сто кілометрів було. Більше — ні слова.
— Вас, Олексію Федоровичу, нічого не здивувало в його поведінці?
— Ні. Пасажир як пасажир. Тільки задуманий увесь час був. І розглядався, немов хотів щось видивитися на дорозі. Але ж — темрява, ніч… Що побачиш?
— Нервував?
— Можливо. Я не придивлявся, гнав собі, навіть з перевищенням швидкості, нехай автоінспекція простить. — Диба кинув винуватий погляд на лейтенанта Самопалова. — Пасажир просить, дорога вільна, машина в порядку…
— Особливих прикмет у нього не було?
— Та ні. Трохи сивий, міцний іще дядько, хоч і підстаркуватий. Акуратненький — видно, місцевий чоловік.
— Як розплачувався? Точно по лічильнику? Диба зніяковіло замовк.
— Ну, гаразд, — поморщився автоінспектор. — Знаємо вас, таксистів. Кажи, як було.
— В нормі. — Незважаючи на дозвіл. Диба все-таки занепокоєно косився на Самопалова, але збрехати в міліції було, очевидно, вище його сил. — Карбованець накинув, звичайно, це нормально, не близький світ — та ще ніч.
— А назад в Ужгород він не збирався повертатися? Не просив вас почекати?
— Нічого такого не говорив. Я ж кажу, він взагалі мовчав, тільки один раз кинув: «Дай газу!»
— Поспішав, виходить?
— Та як сказати, в таксі всі поспішають.
— Біля готелю були іще машини?
— Стояв один з Рахівського парку. Години дві вже чекав — не хотів порожняком їхати. Ми поговорили, перекурили. Потім, коли я вже рушав, підійшов наш мотор, ужгородський, — той хлопець був, що зараз заглядав, — Диба кивнув на двері- Я взяв пасажира і поїхав.
— Кого взяли?
– Ґаздиню з мішком та бесагами. На базар їхала, хотіла до світанку встигнути. Горіхи везла. Цілий мішок. — Диба зітхнув, ніби раптом пригадав дитинство й улюблені ласощі — насіння та горіхи.
— Ви того пасажира впізнали б, Олексію Федоровичу, якби його показати?
— Впізнав би, — розважливо відповів таксист. — Аякже.
— Гаразд. — Коваль повернувся до лейтенанта. — У вас питання будуть?
Самопалов і на цей раз обмежився тільки перевіркою прав і техпаспорта на машину.
Коваль відмітив повістку Диби і відпустив його.
— Ще будете викликати, товаришу підполковник? — спитав той вже у дверях.
— Не знаю, можливо, що й ні. Побачимо… А ви щось хотіли додати?
— Ні.
— Попросіть зайти Ткачука.
У кабінет Коваля зайшов і третій таксист. Показання Ткачука дали підполковнику небагато.
— Відвозив діда із хлопчаком років п'ятнадцяти. Додому вони поверталися. В Ужгороді були на похороні його доньки, тітки цього підлітка, — так дід сказав. А більше нічого цікавого.
— Дякую, товаришу Ткачук. — Коваль понуро гортав аркуші з показаннями цього таксиста — все те ж саме! Ні, його пасажири не могли зацікавити слідство. — А назад, значить, уранці їхали?
— Вранці. Уночі на Ужгород ніхто не сів. О шостій тільки. Дві пасажирки. З розмови, можна думати, — офіцерські жінки.
Коваль, як завжди, звернувся до автоінспектора:
— У вас є запитання?
І тут підполковник щиро здивувався: Самопалова раптом наче прорвало.
«Чому саме Ткачук розбудив його автоінспекторське завзяття?»— міркував Дмитро Іванович, слухаючи, з якою запопадливістю Самопалов допитується у настороженого водія: чи перевіряли у нього дорогою з Ужгорода путьовий лист, як часто він їздить по цій трасі, чи давно працює на таксі? І вже з легкою іронією подумав: «Може, лейтенант вирішив показати мені, що недаремно тут сидів?»