Промайнула думка: «А якою буде Ружена?» Коваль відігнав цю думку, бо ще не мав права ні вірити, ні сумніватися, — не вирішив головного: чи одружуватиметься?
— Я вже був на мушці, — розповідав Антонов, — коли старший сержант Коваль точним пострілом зняв фашиста зі скелі. Сам я того снайпера не помітив і повз просто на нього. А вже розвиднялося, і доля почала відлічувати мої останні секунди…
— За це належить. Як закон, — втрутився начальник міліції, який весь час радів, що посприяв зустрічі друзів через чверть віку. Він став розливати у фужери червоне як кров, солодкувате вино. — «Троянда Закарпаття» підходить для такого випадку.
Усі підвелися.
Навіть Наталя, хоч і не пила, а тільки тримала фужер у руці.
Сьогодні їй по-новому бачилося усе: і люди, і їхні вчинки, і власний батько. Подумалося, що мало знає його. І от несподівано відкрилася нова сторінка його життя.
Батьки для дітей не до кінця пізнаний світ. Може, тому, що діти міряють цей світ на свій аршин, не здогадуючись, що у старшого покоління були свої виміри, свій лік, свої критерії.
І діти так само — часто не пізнаний світ для батьків, із своїми мірилами, а звідси і пусті розмови про одвічний конфлікт поколінь.
Ця поїздка за Карпати стала для Наталі мандрами у новий світ. Незвичайний край вразив її мальовничими горами та лісами, бурхливими ріками і полонинами, гарними селами та містами. А тепер виявилося, що він невидимими нитками зв'язаний з життям її батька, з його молодістю. Багато що відкривалося тут Наталі, досі, здавалося, добре знане, з нового боку — і війна, про яку читала у книжках, яку не раз бачила на екрані і яка, відверто кажучи, вже надокучила їй.
— Я не вмію розповідати, — сказав товариству полковник Антонов, коли всі знову посідали.
— Політпрацівник — і не можеш! — не повірив Коваль.
— Та він жартує, — заступилася за чоловіка Капітоліна Сергіївна.
— Про себе не можу… Ти, Дмитре Івановичу, І званням був старший, і віком. І знав більше. Розкажи.
— Слухайте, три Івановичі, годі вам розшаркуватися, — гримнула Капітоліна Сергіївна. — Давайте, Дмитре Івановичу, бо цих я знаю, — кивнула на чоловіка і Романюка. — Від них не діждешся.
— Ми на роботі виговорюємося, — захищався Романюк.
— Якось на початку квітня прибігла в батальйон матушка ігуменя, — почав Коваль. — Монастир дівочий стояв на горі, над містечком, білий як наречена. І дороги вели до нього такі самі білі, серпантинами звивалися поміж лісових горбів, зелених косогорів та ущелин, на дні яких струміли ручаї. На тлі далеких, вкритих буком і смерекою гір він здавався світлою хмаркою, що зависла у небі…
— О, ви поет, Дмитре Івановичу, — посміхнулася Капітоліна Сергіївна, коли підполковник зробив паузу.
— Міліціонер і поет, — засміялася Наталя.
«Й справді, якийсь незвичайний він став, — міркувала вона про батька. — Але що так вплинуло на нього: несподіване повернення в молодість або…» Наталя згадала, що вчора, коли прийшла з кіно, він розмовляв по телефону. Почула, як сказав: «Я теж скучив, лелеко… Теж дуже, дуже… До зустрічі…» Такі теплі інтонації в голосі і вона рідко заслуговувала.
Поклавши трубку, Коваль обернувся до доньки і дивився, немов не впізнавав. Лише за кілька секунд промовив: «А-а… це ти… Де ходила?» Голос у нього був чужий.
Задзвонив телефон. Батько знову взяв трубку: «Так. З Києвом. Дев'ять хвилин. Добре, зараз розрахуюсь».
Він вийшов, не чекаючи відповіді на своє запитання.
«Певно, розмовляв з тією жінкою, що і додому дзвонила,» — подумала Наталя. — «Лелека»…» — ревниве почуття охопило її.
— Матушка ігуменя примчала до нас удосвіта, — продовжував тим часом Коваль. — Очі палають, на сухому обличчі червоні плями. «Вночі до монастиря вдерлися ваші солдати, — кричала вона, — і пограбували його!.. Я вже дзвонила в Бухарест. І сьогодні знатиме про це весь світ!»
На десятки кілометрів у горах не було більше радянських солдатів, і командир роти капітан Підопригора наказав негайно вишикувати весь особовий склад. Трохи заспокоївшись, матушка ігуменя з двома черницями, що супроводжували її, пройшла повз стрій, у якому найбільше було дівчат, як у кожній роті протиповітряної оборони, і нарешті безпорадно розвела руками.
А ми вже знали, хто могли бути ці нальотчики. Навколишні ліси кишіли дезертирами — німцями та угорцями, диверсантами, залишеними при відступі противником, усякими куркульськими перевертнями. Вони нападали на селян, відбирали у них худобу, грабували крамниці, налітали і на наші пости, найчастіше на солдатів, які виходили в ліс на лінії зв'язку. Пробиралися навіть у містечко. І якось стара румунка впала з драбини, побачивши на своєму горищі, куди полізла повісити білизну, кількох таких «пожильців».