— А ми їх познайомимо. Приведем актора до діда!
— А якщо він не мольфар, а такий собі дідок із птахом у голові?
— І такий підійде, — Параджанов уже намалював для себе фільмового чаклуна. — А що дід казав про якогось Обмінника чи Замінника?
— Обмінника, здається, — підказав Тарас. — Казав стерегтися його.
— А хто то?
— Поняття не маю, — знизав плечима Тарас.
— І я вперше чую, — докинув художник.
— Так, ходімо в гори, щоби не витрачати часу на порожні балачки, — скомандував Сергій і повернув праворуч на бічну дорогу.
Він уже наслухався про цю місцину від Якутовича. Художник тут набувся, бо вже кілька років приїздив до Дземброні, навіть мав хату, де постійно зупинявся. Ґазди Іллюки радо зустрічали Якутовича, бо той щоразу привозив зі собою то художників, то артистів. І тоді їхня господа перетворювалася на місце богемних посиденьок. На вечір сюди збігались і місцеві гуцули, щоби послухати бесіди «диваків». А потому так убувалися, що розмови перетікали у вечорниці з гучними сороміцькими коломийками, наливками, танцями та реготом. Закінчувалось усе пізно поночі, коли вмовкали пісні й хтось зі старших гуцулів запалював люльку і поволі починав проціджувати крізь зуби та густий дим містичні оповідки про тих, хто мешкає в лісі й «людім не показуєси». Такі монологи обов'язково починалися з фрази:
— Єк мій дід ше був молодий, то казау, жи виґів Арідника! Єк він брехау, то і я вам збрешу. Але справа була така...
Далі всі заворожено прислухалися до пригод вуйкового діда. І хоча ніхто оповідачеві не вірив, особливо столичні гості, проте десь у закапелках первісних інстинктів закрадалася надія: а може, і справді в карпатських лісах живе щось дивовижно-моторошне.
Чи варто сумніватися, що саме в таку Дземброню Якутович привіз і Параджанова, бо «Тіні забутих предків» аж ніяк не змогли б обійтися без цього села, без його людей і краєвидів.
Параджанов, Тарас і Якутович перейшли місток через однойменну річку Дземброню, що впадає в Чорний Черемош, і поволі посунули вгору польовою дорогою. Підіймались усе вище і вище, раз у раз озираючись на гори, які, здавалося, росли в тому самому темпі, в якому йшло трійко людей. Шлях різко повернув праворуч, поміж різнокольорового пейзажу, зітканого з квітів. Фіолетові, жовті, білі, помаранчеві цятки нагадали Параджанову килим над його ліжком у батьківській хаті у Тбілісі. Ще малим він вдивлявся в народні візерунки і не міг надивуватися, як людина може творити таку красу, а тепер зачаровано споглядав польові квіти й уже знав, од кого люди перейняли майстерність. Але далеко куцому до зайця: людина і на десяту частину не здатна передати Божий килим.
— Вах! — тільки й видихнув Параджанов.
— Сергію, глянь сюди, — Якутович повернув Параджанова обличчям до дороги, якою вони йшли, і показав у небо навпроти.
— Ва-а-а-ах! — іще більш приголомшено протягнув Параджанов.
Перед ними вздовж цілого горизонту тягнулися найвищі гори України — Чорногірський хребет. У правому куточку визирала синя Говерла, ліворуч від неї височів Брескул, а далі, з'єднані перемичками, видніли Пожижевська, Данціж, Туркул, Ребра, Гутин-Томнатик, Бребенескул, Менчул, Дземброня і, нарешті, Чорна Гора, або, як кажуть у народі, Піп Іван. На останній маленькою цяткою крізь хмари проглядалася довоєнна кам'яна обсерваторія, що вже два десятки років не діяла, та чомусь незбагненною силою вабила до себе туристів.
Час від часу на якийсь із двотисячників налітали білі хмари, та вже за мить розсіювались або перекочовували на сусідню вершину і так вервечкою котилися з гори на гору. За такою небесною сценографією можна спостерігати годинами, то більше, що навколо вирувало ще одне театральне дійство — оркестр цвіркунів, підзвучений віддаленим передзвоном двіночків, які гойдалися на шиях корів.
Неймовірне видовище: хоч куди сягни оком, усюди небо підпирають гори. Життя тут вирує, але тихо й поволі.
Трійко подорожніх добру годину сиділи зачаровано, не мовлячи ні слова. Та й навіщо псувати тишу якоюсь балаканиною?
Параджанов був вражений до глибини душі, він не міг натішитися, що доля закинула його в цей фантастичний край, де людина ще не втратила зв'язку з первісним, — у гори, які не знають фальші, чи гніву, чи кагебістських доносів, чи принизливих поклонінь тупим недоумкам. Тут усе справжнє і таке живе!
— Ну що, Жорику, здається, ми знайшли бажану локацію! — нарешті вимовив Параджанов.
Розділ З
У наступні дні поголос про те, що приїхали «кіношники», облетів усі навколишні села, містечка та присілки. Люд натовпом біг подивитися на диво сучасної техніки: кінокамери, прожектори — і на живих акторів. Особливого ажіотажу додавало гуцулам те, що режисер Параджанов захотів, аби в масових сценах знялися місцеві мешканці, бо ж хто краще може відтворити звички та побут цього етносу, як не самі автохтони?
— Я вам добре плататиму — так, як платив би справжнім статистам, — звернувся Сергій Параджанов до громади Криворівні, щойно навколо нього утворилося тісне коло гуцулів.
Сивочолі ґазди, хвацькі легіні з вусами, опецькуваті вуйки, пишногруді розпашілі молодиці, беззубі бабці, босонога малеча — усі кидали свої граблі, відра, корови, трактори, коси, ляльки і гнали наввипередки до місця, де дивакуватий бородань зніматиме справжнісіньке кіно. Що більше, коли пощастить — то ще й когось із них, може, покажуть у телевізорі й навіть — поможи, Господи! — на великому екрані в кінотеатрі Верховини. Але то не кожному всміхнеться доля, а тільки тим, хто серед перших добіжить до режисера.
Параджанова старашенно втішив такий ентузіазм місцевих:
— З цього буде діло, якщо гуцули так рвуться помагати, бо це ж кіно про них, — усміхався вірменин. — Дорогі мої, — звернувся до людей. — У нас усім знайдеться робота: хтось буде в кадрі, хтось зможе щось порадити, хтось — принести-віднести декорації. Доброї волі та щирих бажань бути корисним я не проігнорую — обіцяю вам! А ви за це прийміть нас, як рідних.
Ви вже нам, як рідні, вуйку, — озвався вусатий молодий гуцул.
Громада схвально загула. Петро та Євдокія Сорюки вже встигли нахвалити свого гостя по всіх усюдах, і за Параджановим закріпився образ чоловіка, котрий страшенно закохався в Гуцульщину, — «файного вуйка».
— То домовилися! — підсумував режисер. — Але я проситиму, щоби ви повитягали з бабусиних скринь старий гуцульський одяг і приходили на зйомки в ньому. Хочу, щоб у кіно ми не відступали від справжнього, автентичного.
Тим часом у Криворівні для зйомок облаштували хату-ґражду місцевої гуцулки Параски Харук. Старенькій на той час уже було 93 роки, але вона мала феноменальну пам'ять. Як кажуть, дай, Боже, кожному молодому. Вона зналася ще з Іваном Франком, коли той приїжджав у їхнє село на відпочинок, і могла годинами розказувати про ті розмови. Бабуся була вельми активна.
Чи варто дивуватися, що коли Параджанов почав шукати місце, де міг би зняти певні сцени фільму, баба Параска перша запропонувала свою хату.
— Мені не жєль кавалка хати, йо! Але єк будете зґімати то-то своє кіно, абисте віслухали мене, бо я всьо знаю про гуцулів і ше від баби-діда памнітаю, єк то було колис.
— Добре, бабцю, будете моя радниця-консультантка у справах дотримання правдивості в гуцульському побуті, — підморгнув старенькій Параджанов.
— Ади, сину, абис не вігадав чогось пустого, бо потім від Жєб'є до самого Косова будут реготатиси з тебе.
— Як скажете, так зроблю, шефе, — настрій режисера від таких бабусиних виховних хвилинок стрімко покращувався.
І нарешті, коли хату-ґражду баби Параски нафарширували технікою та облаштували для зйомок, до Криворівні добралися й артисти. Вони щойно приїхали з Києва, встигли тільки поселитись у верховинському готелі, кинути речі, й одразу їх повезли на знімальний майданчик.
— Любі мої, ви тут! — щиро привітав Сергій Параджанов Івана Миколайчука, а Ларису Кадочникову обняв і розцілував в обидві щоки. — Моя Марічко! — жартома назвав Ларису, на той час відому артистку московського театру «Современник», яка мала за плечима ролі вже у п'ятьох фільмах.