Лариса була дружиною оператора Юрія Іллєнка.
— Вітаю вас, мій дорогий Сергію Йосиповичу! Ну, от ми і зустрілися, — привіталася Лариса Кадочникова.
— А як же інакше? Нікого, крім тебе, в цій ролі я не бачив. А от тебе, хлопче, мало не проґавив, — Параджанов поплескав по плечі Івана Миколайчука.
Артист і справді ще був хлопчиною, наймолодшим із цілої знімальної групи, лише 22 роки, — та його очі вже палали таким вогнем, якого не зможе забути жоден глядач. Щодо цього Параджанов не мав ані найменшого сумніву, хоча режисер і справді мало не пропустив цей скарб.
Коли рік тому на кіностудії закінчувалися проби артистів на головні ролі в «Тінях забутих предків», а Івана Палійчука вже обрали, прийшло ще кілька акторів. Сергій Параджанов не очікував нічого особливого, тому доручив провести кінопроби операторові Юрію Іллєнкові, а сам пішов із павільйону. Та за якихось кілька хвилин його наздогнав збуджений Юрко:
— Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття! Він справжній Іван Палійчук.
Уже тепер, у Криворівні, Параджанов пригадав собі цей випадок:
— А що, Іване, ти нас тоді звалив із ніг своєї харизмою!
— Та я так злякався, що ви вийшли з проб, — знітився артист. — Мені здалося, що я вам не сподобався. Пам'ятаю, що мало не знепритомнів.
— Та тому тебе і прорвало перед камерою. Ти просто зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, ти світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність виливалися з хлопчини, що ми були приголомшені, забули про все — навіть про те, що вже було затверджено іншого актора.
— Ще наразі нема за що хвалити, Сергію Йосиповичу, — Миколайчук дивував вродженою шляхетністю і справді якимось внутрішнім світлом. — Я ж лише другокурсник театрального інституту, — ще вчитися і вчитися.
— Вчитися можна роками, а головне — мати отут, — Параджанов тицьнув пальцем у груди Миколайчука. — А цього не дають жодні інститути.
Режисер оглянув знімальний майданчик і наказав костюмерам одягати акторів:
— Ну що? До роботи! Зараз зробимо репетицію епізоду розмови Марічки й Івана. Прошу, в костюмах.
Лариса Кадочникова зайшла до імпровізованої гримерки (звісно, повноцінної тут не могло бути, бо ж працювали на природі). Перукар заплів їй волосся в косу, гримери нафарбували. Артистка одягла сорочку, плахту, постоли, коралі й одразу почала вживатись у роль — уперше відчула себе Марічкою. Лариса вийшла на знімальний майданчик, де її ще мали оперезати крайкою. Та щойно почали обв'язувати, артистка рвучко озирнулася. Їй здалося, ніби за нею хтось пильно спостерігає — так, що аж проймає холодом. Вона розглянулася, та навколо були всі свої: режисер, помічники, актори, освітлювачі, гримери, оператор — і ніхто особливої уваги на неї не звертав. То звідки ж у неї такі дивні враження? Вона вміла добре ловити погляди навіть у спину, тому точно знала, що не помилилася. Чиїсь очі стежили за нею...
Урешті-решт, Лариса вирішила, що то хтось із місцевих заглядав крізь шпари в дерев'яному паркані хати-ґражди. Вона відігнала від себе недобрі думки і з головою пірнула в нову роботу.
Розділ 4
Перші дні були доволі напружені. Усі відчували натягнуті, наче струни, стосунки між Іллєнком і Параджановим через їхні розбіжності у баченні фільму. Та вірменин не надто переймався дрібними конфліктами, які він як творча натура навіть не вважав конфліктами. Для нього то було просто емоційне спілкування, такі собі робочі моменти.
За тиждень шеф оголосив знімальній групі про вихідний день — один-однісінький. Тому кожен ламав голову, як найкорисніше його провести. Хтось мав намір цілий день вилежувати боки на берегах Чорного Черемошу; хтось, як-от Іван Миколайчук, надумав податися на полонину до вівчарів; хтось хотів устигнути до Косова на базар прикупити всякої місцевої всячини; ще іншим було байдуже до Карпат і до їхніх принад, тому на вихідний постановили залишитись у готелі й відіспатись.
А от Сергій Параджанов мав особливі плани на неділю. Кілька днів тому він випадково почув, що в Замагорі, гірському селі недалеко від Верховини, мала йти до вінця місцева пара. Режисер аж сплеснув руками, коли уявив, що матиме нагоду спостерігати за колоритним народним весіллям із усіма обрядами, співанками й у строях. Довго не думаючи, бородань подався на автобусну зупинку і без жодного супроводу, сам, поїхав у незнайоме село.
«Весілля будуть гуляти у присілку Під Магора села Замагора, що розкинулося за горою Магора», — так написав на клаптику паперу сусід Петра Сорюка. Від того сусіда режисер і дізнався про таку оказію. Каламбур назв помітно розвеселив Параджанова, він раз у раз перечитував записку, прицмокуючи:
— Ох і народ, ох і мова колоритна!
Знайти присілок і весілля було нескладно: кожен місцевий знав, хто і за кого віддається. Сергій Параджанов пішов на звук і, коли виразно почув весільний бубон, цимбали та скрипку троїстих музик, став під брамою.
На подвір'ї молодята саме просили благословення. Вірменин іще ніколи не бачив такого карнавалу ритуалів і символів, коли кожен рух мав глибоке значення, а сам обряд починався ще у вівторок і тривав аж до початку наступного тижня. Також очі режисера розбігалися від розмаїття вишиванок, здебільшого помаранчевого кольору. Наречені з ніг до голови були вбрані у традиційний весільний гуцульський одяг. Дівчина мала на собі постоли та шкарпетки-капчурі, сорочку, дві запаски (передню і заднюю), підперезані крайкою, розшитий кептар, а голову прикрашало розкішне чільце. У нареченого стрій був простіший, але в тому самому неповторно колоритному стилі, що і в його обраниці. Ритуал одягання дівчини до шлюбу тривав щонайменше три години і супроводжувався піснями неймовірної краси.
Ціле подвір'я майоріло червоно-помаранчевими кольорами, жодна вишивка у гостей не повторювала сусідньої.
Наречені зайшли до хати просити благословення у батьків. Такого Параджанов не міг пропустити, тому протиснувся крізь натовп і таки потрапив до господи. Староста виголосив:
— Стали молоді перед вами, як свічі перед образами. І просє уперед Бога милосердного, а потім і вас, неньо та неня солоденькі, і вас, братчіки й сестричьки рідненькі, і вас, діди, вуї і тетічьки, і вас, чюжі чюжиночьки, усю ближшу й дальшу родину, і найменшу дитину. Просимо всіх, аби-сте простили і в далеку дорогу благословили!
— Благословляємо, — загула весільна громада.
Батьки сиділи, молоді тричі кланялися їм, а жіноцтво у той час виспівувало ритуальні пісні. Було щось магічне в тій мелодиці, наче звучали мантри чи замовляння.
До церкви весілля їхало на конях, а ті, хто йшов пішки, підтюпцем поспішав, аби нічого не пропустити. Звісно, серед них був і Параджанов.
Після вінчання режисер вирішив, що побачив уже досить і тепер може з чистою совістю повертатися до Верховини, та раптом до нього підійшов сам наречений:
— То правда, шо ви, прошу пана, той режисер, шо здоймає кіно в Криворівни?
— Так несподівано, що мене тут упізнали, — зніяковів вірменин.
— Йо, про вас ту всі знают. Будьте нашим гостем, просимо на забаву, — запросив молодий гуцул.
— Дякую, та якось незручно!
— То мус, від запрошення не віднєкуютси, — і наречений потягнув його за рукав до гурту. — Людоньки, подивітси, хто у нас буде на весілю! Сам режисер з Києва!!!
На Параджанова витріщилися десятки зацікавлених очей. Утекти не було жодного шансу, та режисер і не особливо цього прагнув: йому було цікаво набутися на цьому колоритному весіллі.
Година-дві — й вірменин уже поводився, як справжній гуцул. Його навчили пити «по-гуцулски», танцювати «гуцулку» і «голубку» — танець, що триває годину-дві, співати сороміцькі коломийки. Параджанов почувався як удома, та так розтанцювався, що запрошував чи не кожну молодицю. І так хвацько та вправно вибрикував у такт ногами, що не одна ґаздиня і навіть молода дівчина заглядалася на нього й усе чекала, що саме її запальний бородань покличе до танцю.
Коли вже нарешті Параджанов притулився до хати, щоби відхекатися, його обсіли чоловіки: