— То про шо кіно здоймаєте, вуйку?
— Про вас, про «Тіні забутих предків», про Марічку Гутенюкову й Івана Палійчукового.
— Я чув від діда про тих Марічку і Йвана, — по-змовницьки сказав один старший гуцул. — Дідо казали, шо вони такой жили колись давно. Але там якась нечисть була замішана!
— Що ви маєте на увазі? — слова незнайомця зацікавили Параджанова.
— Не все було так, як ми нині знаєм.
— Розкажіть що знаєте, — мені то дуже цікаво і потрібно, — запалився режисер.
— Тілько знаю, шо там була і якась темна історія, а яка — того не відаю.
Хоч як силкувався Параджанов викрутити з гуцула якісь подробиці, той нічого нового не казав, а потім узагалі встав і розчинився в натовпі.
Уже за два дні, коли Параджанов продовжив роботу на знімальному майданчику, він розповів своїй команді про почуте на весіллі:
— Можливо, нам і справді вдасться дізнатися про те, про що не відав, може, й сам Коцюбинський... — роздумував уголос Параджанов.
Уночі він довго не міг заснути. Його бурхлива уява малювала картини з далекого минулого. Коли засинав, йому марились Іван і Марічка, їхнє нещасливе кохання, дзюркотів Черемош...
Аж раптом він почув кроки позаду себе. Обернувся і наштовхнувся поглядом на чоловічу постать у темному плащі. Обличчя в темряві не було видно. Чоловік мовчав... Не запитував нічого і Параджанов, лише не відривав очей від з'яви...
Першим заговорив незнайомець. Його голос був рівний, не загрозливий, навіть спокійний:
— Не влазь у чуже! Не розкручуй цієї історії й не намагайся дізнатися більше!
— Ти про що?
— Про те, як усе було насправді.
— А як було насправді?
— Для тебе буде ліпше, якщо не знатимеш...
— Хто ти?
— Обмінник...
Постать щезла, а Параджанов рвучко сів. Оглянувся. Він був у хаті Сорюків, на ліжку. Чи він спав, чи це йому наснилося, чи було насправді, сказати не міг. Серце калатало, а мозок пульсував, але страху не було. Пригадав голос видива. Він був, здалося Параджанову, вельми сумний, наче у відчаї. Ні, то не була погроза. То було попередження, а може, навіть благання: кинути все і не влазити в цю історію.
Режисер віддихався, ще раз роззирнувся довкола, та нічого, а тим паче нікого дивного, не помітив.
— Певно, наснилося...
Розділ 5
Дивні випадки під час зйомок параджанівським сном не обмежилися...
Навколо коїлося чимало незрозумілого: то комусь із киян здалося, що він побачив у лісі дивну істоту, якої не зміг навіть описати, то відмовляла техніка. Проте вершиною дивовиж стала приголомшлива новина.
Тиждень тому Параджанов вислав на студію Довженка невеликий шмат плівки з пробними кадрами панорами гір. Там її мали проявити та переслати назад знімальній групі.
Від сільської ради, де був один із двох стаціонарних телефонів у селі, до знімального майданчика стрімголов гнав освітлювач Толик:
— Сергію Йосиповичу! — кричав Толик, — Сергію Йосиповичу, де ви?!
— Та тут я. Чого репетуєш на ціле село? Що там?
— Щойно телефонували наші зі студії. Вони такі спантеличені: проявили плівку — а там, уявляєте, нічого нема.
— Як то нічого? Не говори дурниць! Ми ж зняли кілька десятків планів, — упевнено заперечив Параджанов.
— Такого не може бути, — втрутився в розмову Юрій Іллєнко, — це знімав я особисто. Я що, по-їхньому, повний ідіот, аби висилати порожню плівку?
— Я переказую тільки те, що вони сказали, — виправдовувався спантеличений Толик. — Я перепитав, але відповідь отримав ту саму.
— Якась містика, — мовив Параджанов. — Інакше пояснити цього я не можу.
Режисер і оператор із недовірою поглянули один на одного. Кожен тієї миті в думках грішив на другого, підозрюючи Параджанов Іллєнка, а Іллєнко — Параджанова у тому, що підклав свиню знімальному процесу і надіслав порожню плівку. Від того стосунки між цими чоловіками ще більше загострилися.
Та факт залишався фактом: плівка була порожня...
У Криворівні минали дні, тижні... Літо набирало своїх спекотних обертів, Чорний Черемош поволі мілів, гуцули сумлінно відвідували масовки на зйомках, за що отримували море задоволення та непоганий заробіток. З гір час від часу долинали тужливі звуки трембіт, а це означало, що десь іде похоронна процесія. А тим часом в іншому кутку гриміли троїсті музики: там гуділо весілля чи хрестини. Життя вирувало, і люди гір приймали все як належне, бо щороку бачили зблизька народження природи, а потому її повільне прощання з юністю-весною, з молодістю-літом, зі зрілістю-осінню і засинання під зиму. Не смерть, а засинання, успіння, бо потому буде вічність із її порами року, сонцем і дощами...
Усього цього — простої філософії — Параджанов устиг наслухатися від мудрого народу. Кожного вихідного дня він сідав в автобус і їхав у якийсь закапелок Гуцульщини — туди, де відбувалося весілля, похорон, празник чи хрестини. Як кажуть гуцули, «аби набутиси». Набутися в тій філософії, у тих розмовах і у ще живих традиціях горян.
Наслухавшись одного разу, як гуцули голосили на похороні, Сергій Параджанов відчув, що готовий братися знімати сцену похорону Івана Палійчука.
Художник і освітлювачі повернулися до дерев'яного настилу, який змайстрували під дахом хати-ґражди. На тому місці вже зняли фрагмент, де Івана миють перед шлюбом. Там само Палагна, вдова Івана Палійчука, мала ходити і голосити за чоловіком. Тим часом посеред хати поставили лаву, на якій мав би лежати артист-«покійник», а під стінами — лавки для плакальниць.
Параджанов розробляв цю сцену особливо ретельно. Він скликав із навколишніх сіл найкращих жінок-плакальниць, котрі вміли фахово приповідати і цим розжалоблювати всіх присутніх. То була мало не окрема професія у горян: не кожен мав дар так вправно голосити. А після похорону в селі була неабияка розвага: обговорювати, «хто файно голосив, а хто йно легонько підвивав».
— Гафійки не бери, — намовляла Параджанова баба Параска, його тіньова радниця з питань дотримання гуцульських традицій, — вона ніц не вміє, йно їнчєти буде. Візьміт Василину з присілка Завоєли: вона вам віплачеси, як вівце нецеркана. А ше її сестра голосит так, жи потім півсела тиждень з червоними вочима ходит.
— Як скажете, бабцю, — усміхнувся режисер.
Ну хіба він міг не послухатися таких щиросердечних порад?
— Кличте свою Василину.
Коли ґаздині в народних строях посходилися на знімальний майданчик, Параджанов мовив:
— Дорогі мої гуцулки, поможіть нам зняти сцену оплакування головного героя. Самого артиста зараз не буде, ми будемо знімати тільки вас. На лаву поставимо порожній гріб, аби ви дивилися всі в одну точку. Прошу налаштуватись, і, коли ми скажемо, починайте плакати.
— Увага! Мотор! Знімаємо!
Запала тиша.
Параджанов та Іллєнко знаками показують жінкам, що треба починати плакати.
Тиша. Гуцулки переглядаються і навіть не думають голосити.
— Стоп! Що сталося? — гукнув режисер. — Чому ви не плачете?
— Та як ми можемо плакати, вуйку, якшо гріб порожній? — зізналася одна з ґаздинь.
— А ви собі уявіть, що він не порожній, а там лежить Іван Палійчук. Пробуємо ще раз! Увага! Мотор! Поїхали!
Тиша. Ніхто ані пари з уст.
— Сто-о-оп! Ну що таке?
— Не можемо, панусю, він порожній, — заламали руки жінки.
— Ясно! — Параджанов повернувся до своєї групи. — Покличте мені Тараса, мого асистента.
— Тарасе! — загукали всі, боячись гніву запального режисера. — Тарасе!
— Біжу, — з-за дверей показався студент. — Кликали мене, Сергію Йосиповичу?
— Кликав, кликав. Лягай!
— Куди?
— У домовину! — гаркнув Параджанов.
— Я ще не хочу, — спробував віджартуватися Тарас.
— А доведеться!
— Ви мене до гробу заженете своїми ідеями, — бурмотів під ніс Тарас, влягаючись на лаву.
— О, тепер маєте покійника. Тепер знімаємо. Готові?