— Спробуємо, вуйку, — пообіцяли жінки.
— Світло! Мотор! Знімаємо! — гукнув режисер.
Кілька очей втупились у плакальниць в очікуванні, що от-от це станеться. Та за кілька хвилин зрозуміли, що цієї тиші не зрушити жодними волами. Не плачуть — і все!
— Дорогі мої жіночки, я вас благаю, не мовчіть. Хочете — стану перед вами навколішки і попрошу, тільки не мовчіть! — молив Параджанов.
— Та йой, нам вас так жєль, та де будете клінчєти перед нами, та нє, — заперечили жінки.
— То що вам не так?
Розумієте, вуйку, він задуже молодий, рум'єний і здоровий, аби голосити за ним, — ну не віримо йому.
З цих слів зрадів тільки Тарас:
— Слава Богу, тепер мені можна буде встати з гробу?
— Воскресай, — не змигнувши оком, махнув Параджанов.
— Амінь, — хлопець підвівся, обтрусився і чимдуж гайнув за двері, поки шеф не вигадав для нього нової ролі.
— Що я маю зробити? — втомлено присів біля гуцулок режисер.
— Нам би єкого старого, — порадили плакальниці. — То нам було би легше уявити, шо він мрец.
— Добре, буде вам старий. Кличте нашого водія Григорія Павловича.
— Павловичу, Павловичу! — знову загукали всі небайдужі, й Тарас тепер був серед них.
За якихось десять хвилин Павловича таки знайшли. Він саме додивлявся третій сон на траві поблизу свого автобуса, яким привіз із Києва кінотехніку, а тепер щодня завозив і відвозив групу на зйомки.
— Чого розкричалися? — Павлович не знав жодних авторитетів чи шефів, він сам собі був шеф і міг вліпити в очі будь-кому все, що думає.
— Павловичу, виручайте, — підійшов Параджанов. — Тут така делікатна справа. Ми покликали плакальниць, а вони не плачуть. Бачите, старшого їм подавай у домовині.
— Хочете мене, діда, туди покласти? — заревів Павлович.
На водія з острахом дивилася ціла знімальна группа. Усі-бо добре знали, якими неперебірливими міцнющими словами може сипонути межи очі Павлович. Притихнув навіть режисер, бо і йому не раз діставалося на горіхи від діда.
— Та воно можна. Хіба мені не все одно, де спати: чи на траві під сонцем, чи тут у вас у прохолоді? — мовив нарешті Павлович.
Усі аж видихнули з полегшенням.
— То де лягати? — перепитав Павлович.
— Просимо сюди, — припросили разом режисер, оператор, освітлювачі, художники, асистенти, бутафори, сценарист, візажисти, перукарі, статисти і навіть жіночки-плакальниці.
Поклали діда.
— Увага! Мотор!
Запала мовчанка. Оператор, заглядаючи у видошукач камери, вперто чекав. От-от гуцулки мали почати голосити. І раптом на цілу хату розкотився перший звук. Минула частка секунди — й «кіношники» зрозуміли, що це зовсім не плач і не приповідання гуцулок, а хропіння. Розлоге, гучне, ревуче хропіння Павловича. Дід так зручно вмостився у гробі, що преспокійно заснув і мав у носі режисера та його сцену плачу.
На майданчику аж загуділо від реготу. Де там було плакальницям пускати сльозу!
Павловича розтермосили, помогли встати.
— Що, вже зняли? Ну то й добре, піду назад на траву. Там м'якше, — і Павлович із почуттям виконаного обов'язку посунув надвір.
— Як мені вас змусити плакати, дорогі мої? — мало вже сам не плакав Параджанов.
— Той дід, єкого ви нам привели, — чужий, ми його не знаємо. Нам не шкода його, розумієте?
— Привести їхнього діда! — гукнув Параджанов, якого ця ситуація вже починала веселити. Такий собі феєричний балаган, якого навмисно не вигадаєш.
— Я знаю, кого, — втрутилася баба Параска. — Зара вам приведу діда.
Старенька з неймовірною спритністю метнулася з хати і хутко, напівзігнута, подибала мостом через річку на другий край села. Минуло добрих півгодини, Іллєнко вже встиг кілька разів перекурити, Параджанов — перезнайомитися з усіма молодицями-плакальницями, Якутович — переставити декорації. Аж раптом у дверях показалася баба Параска з вусатим згорбленим дідком. Років йому було 90, а може, й більше. Вона підвела його до лави і вклала туди.
— Йой, та то мій вуйко Василь! — закричала одна з плакальниць.
— А мій стрийко! — заплакала інша.
— Діду, та ви мене вибавили з маленької, та де вам ще до гробу-у-у-у-у? — заголосила ще одна.
— Знімай, — махнув Параджанов Іллєнкові.
Такий зчинився гамір, жіноцтво наввипередки голосило і примовляло, плакало і ридало:
— Нема нашого діда, нема, пішов наш дідо, пішов!
— Йой, на кого ж ти нас покинув, Василечку дорогий!
— Та хто буде сокотити твоїх овечок!
— Та хто мі так забаїт, як наш вуйко вмів!
— Аби то си земля на два роздала, аби вуйка не забрала!
— На кого ти нас лишєєш, йо-о-ой?
Уже давно оператор зняв усе, що було треба за сценарієм, розкадрував плакальниць, вимкнув камеру, а жінки все ще ридали і примовляли. Параджанову довелося їх заспокоювати і просити діда Василя продемонструвати, що він ніякий не мертвий, а живісінький.
Ледве-ледве вдалося вгамувати розчулені жіночі серця, які так перейнялися видовищем, що сплакалися «наніц».
— За такі файні голосіння я пригощаю вас добрим вином і шоколадними цукерками, — радісно гукнув Параджанов, — і ви того варті, й ми, що так довго на це чекали!
Він обіймав жінок, а вони втирали сльози і пригублювали вино від самого Параджанова.
Містерія плачу вмить переросла у сміх і жарти, як, зрештою, колись і закінчувалися похорони в гуцулів і як відтворив це у своєму фільмі Сергій Параджанов: ритуальними танцями, музикою та виспівуваннями оди життю. Було в цьому щось старообрядове, щось на межі двох світів.
Розділ 6
— Юро, ти бачив це барахло? — ввечері у хаті, де квартирували Іллєнко та Кадочникова, Лариса підійшла до чоловіка.
Знімальна група переглянула в будинку культури перші зняті кадри фільму, які ще не клеїлися між собою, стосувалися різних епізодів стрічки і нагадували хаос, який складався докупи лише в уяві Параджанова. На обговоренні панувала цілковита мовчанка, лиш у Миколайчука горіли очі, й він перший висловив сподівання, що стрічка таки буде чимось новим і сильним. Параджанов лише сопів і вже витав у своїх ідеях. Здавалося, йому начхати на незручну мовчанку, яку режисерові влаштували його колеги. А тому, що сказати було нічого... Кожному здавалося, що ця робота стане провалом. Або Параджанов — цілковитий нездара, або незбагненний геній, котрого не зрозуміти простим смертним. Таке крутилось у головах «кіношників». Товариство розійшлося, так і не висловившись.
— Та то повна маячня, — Іллєнко підтвердив Ларисині думки.
— Нічого не зрозуміло, просто набір гарних картинок... Я у відчаї... Навіщо погодилася?..
— А йому здається, що це — геніально. Усе, я йду з проекту! — випалив Іллєнко.
— Я — теж. Не можу так знеславитися через нього. Я ж уже не якась там студентка. Не можу собі дозволити впасти так низько, особливо після «Современника» і головних ролей. Що скажуть критики?
— Він на мене керівництву кіностудії Довженка накатав уже дві «тєлєги», уявляєш? — гаркнув Юрій. — Ну от, остання виглядала так.
Він показав дружині клаптик паперу, — вочевидь, йому переслали копію телеграми Параджанова. Лариса пробігла очима по тексту: «Вимагаю забрати зі знімальної групи цю сволоту оператора-яничара Іллєнка Ю. Г. Його ввели у групу спеціально, щоб убити мене».
Кадочникова на це лише усміхнулася:
— Так ніби ти на нього не писав... Натрапила коса на камінь, дорогий!
— Якщо лише я не можу знайти з ним спільної мови, то чого ж тоді й ти хочеш звідси змитися?
— Не через нього, — заперечила Лариса. — Його характер мене нітрохи не дратує. Просто не хочу впасти після того, як так тяжко гарувала, щоби мати ім'я. Думаєш, так просто вибитись у люди?
— А я йду через Параджанова. Дійняли його нервові спалахи.
— Скажемо йому завтра?
— Так...
Ранок видався похмурий. З неба важкі хмари падали на голови малесеньким людям, цяпало мжичкою...