Параджанов був не в настрої, його дратувало геть усе, що хоч трохи не виходило. Уповні проявлявся його запальний норов: режисер міг спалахнути від найменшої іскорки. Такими вже є творчі люди, і нема на те жодної ради.
— Сергію Йосиповичу, ну що ви вигадали? Знімати прогулянку Миколайчука в таку погоду — це суцільна гидота. У кадрі будуть бруд і огида, погодьтесь, — Іллєнко з останніх сил намагався відрадити Параджанова знімати зовнішні плани в таку погоду: занадто сіра картинка, яка не в'яжеться зі сценарієм.
— Не вказуй мені! — спалахнув режисер.
— Не «тикайте» мені, шановний! — засичав Іллєнко.
— Геть звідси! — зарепетував Параджанов.
— З величезною радістю! Уже давно хотів кинути це до чортової матері! — заволав Іллєнко. — Я не можу з вами працювати!
— Я з тобою не можу! Ти скажений! І знаєш, що тобі скажу? Ти яничар, якого світ не знав. Який ти, до бісової мами, українець, га? Який, питаю? Ні рідної мови, ні звичаїв, ні фіга не знаєш, — усе Москва з тебе витягла! Яничар!!!
— А ти божевільний і некерований! Принесіть пістоля: я його застрелю! — заревів Іллєнко.
— Прекрасно! Несіть пістолі, — будемо стрілятися.
— Викликаю тебе на дуель! З'ясуємо стосунки як справжні чоловіки!
— Згода. Завтра вранці у Верховині, біля базару, — гаркнув режисер.
— Чудово! До ранку!
Знімальна група цілий той час боялась і пари з уст пустити. Якби хто озвався, ці двоє спопелили би на місці.
Дуелянти розійшлись у різні боки села, попросивши перед тим Тараса, студента, знайти їм пістолі.
Хлопчина пішов розвідувати поміж гуцулів, де би то його знайти серед сучасних гір зброю. Ну, топірці та рушниці — то ясна річ, у горян водяться, а от пістолі — це ж цілковита нісенітниця. Проте, на превеликий подив хлопчини, гуцули — народ непередбачуваний, тому пістолі знайшлись у першого-ліпшого ґазди.
— Йой, малий, та того в нас поуно, — підморгував гуцул середніх років.
— Як то повно? Навіщо вам?
— Та ше з діда-прадіда тримаєм. Най буде, воно їсти не просит, а при нагоді пригодитси. То хто подивитси на мою любаску, може і пороху понюхати. Пальну межи вочи — та й по всім!
— А я думав, то тільки в давні часи так було, — знітився Тарас.
— Е, та де! Ніц нового нема під сонцем! Бери обидва, най стрілєютси! — гуцул поблагословив на кримінал. — Ото за моєї молодости, памітаю, як ми си били!!! Так мастили писки одне другому під клубом, шо мамо рідна!!! Йно кричєли: впусти сорочку, впусти сорочку! Ну, бо тоді була бідося, мали йно по єдній сорочині, — єкби подерли, то лишили би си голі.
Тарас покірно робив вигляд, ніби уважно слухає спогади гуцула, а потому якось неохоче запакував непросту ношу собі в наплечник. Думки плуталися між двома варіантами: віддати зброю запальним дуелянтам чи збрехати, що не знайшов.
А може, вийняти з обох пістолів набої? Тоді ті шаленці самі перевірять пістолі й спробують іще раз. І так зле, і так недобре. Та бачити смерть у цих краях він не хотів...
Щойно зблиснули перші промені, Іллєнко покинув готель і рушив у бік до Черемошу, де на правому боці річки на нього вже мав чекати Параджанов, адже йому досить було тільки перейти повз кілька хат від Сорюків.
Мжичка неприємно спадала на обличчя оператора і ще більше його роздратовувала.
— Я його застрелю. Навіть не намагатимуся поцілити в руку чи в ногу. Як стрілятися, то стрілятися, — бурмотів собі під ніс.
Секундантом Іллєнка мав бути директор кіностудії Василь Цвіркунов. Параджанова — ціла купа людей, котрі до останнього намагалися відмовити гарячоголових від дурного задуму.
Оператор підійшов до моста і зупинився. На тому боці у мряці бовваніла невисока постать Параджанова. Режисер заклав руки за спину і нервово міряв кроками дорогу в очікуванні свого суперника. Нарешті теж став на місці й кинув поглядом через Черемош. Погляди оператора та режисера зустрілися...
Проте жоден із них не помітив іще й третього погляду, який із-за кущів пильно стежив за двома безумцями. Він спостерігав за кожним рухом дуелянтів і розмірковував: якщо вони стрілятимуться, то все буде скінчено: «кіношники» заберуться звідси, буде гучний публічний скандал через убивство, й уже ніхто ніколи не наважиться влазити в цю історію. Її забудуть, а тому не згадають і про його гріх...
З іншого боку, кров не може бути пролита на цих землях іще раз... Такого він не може дозволити, навіть якщо сам до того має дуже віддалений стосунок. Душа розривалася між незручним вибором. Він має силу зупинити цих двох, але чи хоче...
А тим часом Іллєнко першим зробив крок на міст через замулений Черемош. Від дощу річка була брудна, жовто-коричнева, мчала бурхливою течією, стихія вимивала береги на очах, і здавалося, що людська рука їй не конкурент. Юрко поволі наближався до Параджанова. Той нервово тупцював, стискаючи в руках один із пістолів, які таки приніс увечері Тарас. Наближалася точка кипіння в душі у кожного з дуелянтів, мозок вистрілював хаотичними думками, можливо, останніми в житті. Перед очима в обох промайнуло все: від дитинства дотепер, — а горло стискав жаль, що стільки ще залишилося невимовленим і незробленим, недоцілованим, недолюбленим, недотвореним і непережитим...
— Стріляємося зі шістьох кроків, — загукав Іллєнко.
— Зі скількох скажеш, придурку! — відгиркнув Параджанов.
Іллєнко зробив уже добрий десяток кроків. Ураз до гуркоту річки додався ще один. Перед Юрком раптом почала провалюватися під ногами земля — і не фігурально, а буквально. Старий міст від довгих дощів розмок, вода в річці помітно піднялась і, зносячи береги, зачепила й підпору під мостом. На очах в Іллєнка й у Параджанова просто під Юрковими ногами стихія вирвала з нутрощами центральну секцію моста, крутонула нею, а потому розтрощила вщент і понесла бозна-куди стрімкою течією.
Ставши учасниками такого несподіваного випадку, Параджанов та Іллєнко вражено дивились один на одного. Хоч які були люті до того, тепер розуміли, що в їхню дуель утрутилися вищі сили, які точно мають щось проти їхньої дітвацької витівки й узялись оберігати їхні життя. Чоловіки розійшлися кожен у свій бік, не перекинувшись і словом. Слів просто забракло...
А ввечері того самого дня з Києва передали частину вже проявленого матеріалу. Група знову всілась у тому ж залі верховинського будинку культури — з таємним острахом, що цей перегляд розчарує ще більше, ніж попередній.
То був фрагмент, де Марічка проводжає Івана на полонину. Вони піднімаються у променях сонця поміж дерев, і їх рясно поливає літній дощ. Іван палко притуляє дівчину до себе і захищає від небесної води своєю крисанею. Їх благословляють небеса та сонце...
Кінець епізоду...
Знову тиша...
Юрій Іллєенко поволі підводиться зі стільця і прямує до Параджанова. Режисер іде йому назустріч. Усі завмирають у страсі, що зараз якщо не почнеться нова дуель, то пики один одному битимуть точно.
Вороги зупиняються за крок один від одного — і... Юрій обіймає режисера, а той окрилено плескає візаві по плечі.
— Сергію Йосиповичу, це — геніально, — тільки і вимовив Іллєнко.
— Ходи вип'ємо Сорюкової самогонки з бриндзою, — підморгнув Парджанов.
— Ну, ти і дуримар, але достобіса талановитий!
— Сам такий!
Обніматись і пити самогонку в той момент захотілося кожному в залі.
Іван Миколайчук зірвався з місця, пообіймав усіх, хто був поруч.
Його очі палали, як у день проб. Лариса Кадочникова подумки тричі перехрестилася, що не зробила найбільшої помилки і таки залишилась у проекті.
— Гей, розумники! — гукнув зі залу другий режисер Володимир Луговський. — Тут із Києва, крім проявленої плівки, прийшли дві догани: Параджанову й Іллєнкові!
— Можеш їх з'їсти, а тоді запити тою ж самогонкою! — реготнув Параджанов.
Знімальна група і собі зареготала, а потому на радощах вибухнула оплесками. І не тільки через те, що на їхніх очах ворога перетворилися на справжніх побратимів, а й тому, що всі вперше усвідомили: разом причетні до чогось геніального — того, що майбутні покоління назвуть поетичним українським кіно.