Тішився іще дехто... Обмінник. Він чи не вперше після того, що з ним трапилось, обрав бік світла...
Прадавні часи
Розділ 1
То було тоді, коли Обмінник іще немовлям потрапив до світу духів...
Завжди в доброму гуморі, веселун Чугайстир тепер не знаходив собі місця.
Колись, бувало, летить вихором поміж дерев, женеться за ненависною нявкою. Вітер свистить у вухах, і здається, що аж підносить Чугайстра над землею. Він таки впіймає її, кине у вогонь, аби людям шкоди не робила, й уже вертається додому в гарному настрої. Дорогою ще стане собі погомоніти з вівчарями, присяде біля їхньої ватри і може хоч до ранку оповідати смішні історії, які переказували в Карпатах із діда-прадіда. Може розреготатися таким дзвінким сміхом, що гори відлунюють на багато кілометрів, і тоді кожному, хто його почує, і собі годі втриматись і не почати гиготіти.
Але, попри це, Чугайстир був самітником. Жив сам, хоча мав і братів, і сестру, та за натурою був сам по собі.
Усе змінило дитя.
Чугайстир уже не почувався самотнім і геть переінакшив свій триб життя заради малого. Чи добре робив? Певно, так, бо почував свою відповідальність за маленький людський згорточок.
— Не знаю, що з ним робити... — Чугайстир схилився над Обмінником, який солодко спав завдяки тітці Нічниці.
Вона щойно заглянула до Чугайстра пересвідчитися, що брат дає собі з малим раду.
— Що тебе непокоїть? — запитала сестра.
— Бачиш, він живе з нами, духами. Щодня ми будемо робити те, що мусимо: перевтілюватися, щезати, літати, віщувати, — а Гук почуватиметься чужим, бо не зможе поводитися так, як ми, і буде відкинутим, наче виродок між нами, розумієш? І хоч би як ми любили Гука, та передати йому ні своїх умінь, ані обдарувань не зможемо, бо ж він людина.
— То правда. Дитина буде вічно чужа й між нами, й між людьми, бо для них він син Чугайстра, — посмутніла Нічниця.
— Може, його підкинути добрим людям?
— Ризиковано. Вони подумають, що то Бісиця своє немовля залишила. Та й Арідник...
— То що робити? — розпачливо мовив Чугайстир.
Нічниця забрала руку з чола дитини й відійшла від ліжка.
То була висока красива жінка з довгим чорнезним, як ніч, волоссям, яке сягало до пояса. Чорну сукню, здавалося, було зіткано зі живих мерехтливих вогників — таких, які часом виблискують на небі погожої ночі. Єдине вказувало на те, що жінка — не людина, а дух. Це — її очі. Вони були чорні-чорні, з темно-синім відливом, і такий колір ширився на цілий розріз очей, без білка. Хто вперше бачив ті очі, сахався, проте швидко звикав, бо вони не випромінювати зла, а навпаки — навіювали спокій і сон.
— Думаю, тут не обійтися без непростих, — нарешті мовила Нічниця.
— До Нечая?
— Так, спочатку ходімо до мольфара. Може, він знає якусь раду для нас чи хоча би підкаже, хто має силу щось змінити.
— Але підемо самі, без малого. Нехай наразі буде тут, високо в горах, якнайдалі від допитливих очей.
— Як хочеш. То що, поки на Обмінника діє мій сон, ходімо?
— Не гаймо часу.
Нічниця знову підійшла до дитини і легенько дмухнула їй на оченята. Малий уві сні солодко усміхнувся. Тітка навіяла йому сон про хмаринки, які набувають форм дивовижних звірят і пливуть над Чорногорою, а хвостами зачіпають верхівки гір. Тоді до них припливає хмарковий вівчар, відв'язує нечемнюх від каменів і наганяє летіти далі.
Обмінник дивиться сон і тішиться з видива.
— Тепер можемо його залишити. Він не прокинется аж до ранку, — сказала Нічниця. — Тільки нехай Щезник і Перевидник початують надворі, щоби ніяка зла душа не потрапила в наші хащі.
— Брати вже тут і готові помогти. Ходімо! — відповів Чугайстир.
Обоє рушили вниз, до людей. А на варту заступили Чугайстрові брати.
Криворівня зустріла двох духів уже темною ніччю. Хати одна по одній гасили свічки і заплющували очі-віконниці аж до перших променів сонця.
У ґражді, куди йшли брат і сестра, ніколи не гасили світла, і воно мерехтіло на стриху безперервно до ранку. Люди шепотілися між собою, що так чинять тільки ті, хто має вдома «того», нечисть, або, як тут іще кажуть, «Дмитрика». Чи то було насправді так, чи забобонні люди вигадали — ніхто не знав, але факт залишався: у мольфаровій хаті щоночі світилося світло. Від свічки чи яке інше — того теж ніхто сказати не міг.
Мольфар Нечай сидів на лавці перед входом до ґражди. Видно було, що на когось чекає.
— Не нас часом чекаєте, вуйку? — першим заговорив Чугайстир.
— Та бо то на кого ще, Чугайстре! — усміхнувся дідок. — Кілько то літ минуло, єк ми з тобоу зіллє по горах збирали? То ліпше сказати, я збирав, а ти мені вповідав несусвітні шіци. — Ой, давно вже то було, давно. Тоді якби не ви, то ходив би, певно, нині калікою.
— А я казау тобі: укус Нявки — то страшна неміч. То я замов'єти твою рану мусив довгі літа.
— Але ж помогло! І за то я вам буду ціле життя дякувати!
— То пусте, — махнув кострубатою рукою дід.
Скільки років було Нечаєві, порахувати не міг ніхто, навіть він сам. Завжди казав: та десь зо сто п'єтдисєт, а мо', й більше. Десь так мольфар і виглядав — на 150 років, а мо', й на ще більше: зморшкувата оранина на обличчі, худі кістляві руки і таке саме ціле тіло. Очі прикривали товстезні скельця окулярів, які робили зіниці втричі більшими, ніж ті були насправді. Дідок зажди носив сорочку зі захисними символами, вишитими помаранчево-чорними нитками, підперезувався шкіряним чересом, а неподалік від мольфара завжди стояла бартка: чи то аби спиратися на неї, йдучи горами, чи то боронитися гострим краєм...
— Ми до вас у справі прийшли, — сказав Чугайстир.
— Ніхто до мольфарів не приходит просто на гостину, йо?
— Йо, — погодився Чугайстир і вирішив не тягнути зі справою. — Нечаю, маю клопіт. На вузькому плаї я перестрів Бісицю. Вона якраз несла вкрадену людську дитину. Чиє воно, я не знаю: вона ж могла його вхопити за тисячі верст звідси. То я і вирішив залишити немовля у себе. Але коли хлоп'я виросте, буде чутися чужим поміж духів. Поможи зробити так, аби воно стало одним із нас.
Нічниця мовчала й тільки схвильовано чекала на відповідь мольфара.
— Ти великого просиш, чоловіче, — поволі відказав Нечай. — То тобі не хмари розігнати, не ману відігнати і навіть не болючий зуб забаїти.
— Але ж ви знаєте, як змінити Обмінника?
— Знаю.
— То зробіть!
— Е нє, я такого не потраф'ю зробити, хіба розкажу, шо відаю: людску дитину змінить твоє серце, Чугайстре...
— А то як? — не зрозумів дух.
— Ти готовий віддати пів свого серця для чужої дитини?
Чугайстир завмер. Питання заскочило його несподівано.
— Зможеш? — перепитав мольфар. — Якщо віддаси півсерця, то лишишси живим, але станеш смертним. Ти готовий на таку жертву заради чужого?
— Він мені не чужий. То мій син! Я віддам йому все, що скажете.
— Чугайстре, добре обдумаймо все, — зупинила його Нічниця.
Вона чудово розуміла, що після такого рішення за якихось кілька десятків років утратить рідного брата.
— Нема про що думати, — відрубав Чугайстир. — Нечаю, ти зможеш це зробити?
— Нє, то не в моїх силах. То може тілько баїльник. Ідіт до него: він жиє за тими горами, в селі Головах, — дідок указав старезним пальцем у той бік, де чорніло кілька вершин.
Для Нічниці та Чугайстра відстань у горах — не завада. Вони вміли значно швидше, ніж люди, долати великі відстані. Часом то бувало просто миттєво, так що людське око не вловлювало жодного руху, помічаючи тільки вітер, що зненацька здіймався й ураз ущухав.
— Подумай ще раз, — просила Нічниця брата.
— Я вже все вирішив, — наполягав Чугайстир. — Нехай це вкоротить мені віку, але я знатиму, що дав дитині шанс. Та й вічне життя для самотнього Чугайстра — то не для мене.
— У тебе є ми, — заперечила Нічниця.