— Не переконуй! Моє рішення — остаточне! Зробімо так: я піду до баїльника, а ти принеси до нього дитину. Нині ж усе зробимо.
— Якщо ти так вирішив, то я не перечитиму, — нарешті погодилася Нічниця і вихором кинулась у темінь.
Чугайстир сам продовжив шлях угору.
Баїльник, чи то байбірник, — теж, як і мольфар, знахар, гонихмарник, гадєрник, — був непростим. Такими «непростими» у народі називали людей, котрі володіли особливими магічними знаннями й уміннями, тих, хто міг завдати шкоди і допомогти, зцілити і наслати ману, замовити біль, розігнати хмари, принадити чи відлякати духів. На цих людей гуцули ще казали «землєні боги», бо вірили в їхню надприродну силу. Могутність непростих визнавали і люди, і духи.
Баїльник мав дар «баїти», що по-гуцульськи означало «говорити, приповідати, заговорювати».
Чугайстир, не вагаючись, постукав у двері до байбірника. Він очікував, що його зустріне тут такий самий дідок, як і Нечай. Але, на диво, двері відчинив молодий хлопець.
— Добрий вечір! — привітався Чугайстир. — Десь тут живе баїльник. Де я можу його знайти?
— Уже знайшли, добрий чоловіче! — мовив хлопчина.
— То ви непростий? — не повірив своїм очам Чугайстир.
— Дивує, шо я такий молодий? Хай це вас не лякає, Чугайстре. Мій дід тілько недавно помер, а в останні дні ше встиг мені передати свій дар. Ото я і став непростим. Заходьте, розкажіть про свою справу, — запропонував баїльник.
Оброслий величезний Чугайстир двома словами переказав свою потребу і завмер в очікуванні вироку непростого.
— Я зумію розділити ваше серце. Але є одна річ, про яку ви мусите знати. Розділити серце і віддати частину іншому — це проти природи, — тому є небезпека, що передані півсерця можуть спотворити людину чи духа.
— Тобто мого сина?
— Так. Його зможе переманити на свій бік зло, він буде легше піддаватися спокусі зійти зі шляху добра. Такого, звісно, може й не статиси, але я мушу попередити вас про небезпеку.
— Я завжди буду біля нього, я вбережу сина від зла, — твердо вирішив Чугайстир.
Тим часом до хати зайшла Нічниця. На руках тримала немовля, яке все ще бачило начакловані барвисті сни.
Чугайстир вирішив, що сестрі найліпше не знати про перестороги байбірника. Усім буде спокійніше, якщо ніхто не дізнається про таємницю. Особливо хлопчина. Він завжди буде на боці добра, — у цьому батько ні на мить не сумнівався.
— То шо? До роботи? — запропонував непростий.
Нічниця все ще мала сумніви щодо того, чи правильно вони чинять із людською дитиною, та вирішувати мав батько-Чугайстир. Хто вона така, щоби йому перечити? Жінка в чорному боязко віддала немовля байбірникові, а той передав його Чугайстру.
У хаті запанувала тиша, тільки потріскували дрова у печі.
Байбірник запалив одиноку свічку і поставив на столі біля неї глек із водою.
Тоді господар зашепотів:
Його примовляння зазвучали, як мантри...
Інтонування наростало, звук підіймався вгору в такт із мерехтінням свічки...
Вогонь, вода і слово — прадавні ритуальні символи вичаклували в повітря магію. Вона розліталася навсібіч і втягувала в себе трьох, котрі схилилися над немовлям.
На сорочці спочатку байбірника, а потім і Чугайстра засвітилися яскравим полум'ям вишиті символи. Здавалося, вони прокинулись і тепер теж вичакловують свої чари, зашифровані в одвічних кодах.
— А зла доля най собі йде на очерет, на болота та на свої міста, де вітер не віє, де сонце не гріє, де праведнеє сонечько не сходит, де людський глас не заходит...
Мантри вичакловували все більше магії з кожної речі: з ритуальної свічки, з води, з вишивки.
— ...де праведнеє сонечько не сходит, де людський глас не заходит...
Голос байбірника дедалі гучнішав...
— ...піди собі на води, на вітри, на вогні, на дими! Тут тобі у головах не стояти, жовтої кости не ламати!!!!
Хатою, здавалося, літав вихор, який під вигуки баїльника набував форми, дуже чіткої форми... Форми серця...
За мить Чугайстир замертво впав на землю. У байбірникових руках билося велике червоне серце лісового духа. Непростий різким рухом розірвав серце навпіл і одночасно притулив його половинки до грудей немовляти і Чугайстра:
— Най не буде їм лиха ні далеко, ні близько, ні високо, ні низько, ні під небом Дажбожим, ні в оселі чужій, ні в дорозі далекій, ні у справі важкій. Ці слова мої міцніші за камінь, твердіші за крицю і вічні, як Сонце!..
Чугайстир гучно хапнув повітря і розплющив очі, дитина заплакала. На грудях в обох не залишилось і сліду від щойно розірваного серця.
Обидва віддихувалися й опритомнювали.
— Усе добре, все вдалося! — заспокоював байбірник.
Нічниця, все ще страшенно налякана, схопила дитину на руки і кинулася до брата.
— Ти живий? Живий?
— Та начебто! — усміхнувся Чугайстир.
— Ти був майже мертвий, твоє серце билося в руках у того чоловіка. Я так злякалася, що ти вже ніколи не прокинешся.
— Усе добре, все добре, — Чугайстир заспокоював сестру, гладячи її по голові.
Тоді взяв у неї малого.
— Ну що, синку, тепер я твій неньо по крові. Я буду з тобою, доки мого віку. Обіцяю.
Розділ 2
Маленький Гук із половиною безсмертного серця міцно заснув на руках у батька Чугайстра. Той ніс сина додому — у дикі гори. Нічниця мовчки рухалася за ним і боязко озиралася навсібіч.
Вона мала на те підстави...
Добре знала, що можна робити, а чого — ні.
То було давно, ще за її юності. Вона щойно почала опановувати вміння нічниці, перебирати його урок за уроком від своєї попередниці. Кожна її дія була виважена і продумана. Вона добре розуміла своє призначення й ніколи не наважилася би знехтувати ним.
Аж поки з'явився він.
Якось близько до вечора Нічниця поволі брела гірським плаєм. До роботи братися ще було зарано: снів навіювати було нікому, бо люди ще поралися біля господарки. То й вона мала час, аби відпочити. Ішла без певного напрямку та мети, знічев'я мимохідь зачіпала рукою високі стеблини трави і кущів. Минала луки, густі ліси, аж поки вийшла на зовсім крихітну галявину поміж деревами. Траву було всіяно дрібними квітами таких різних барв, що строкатість миготіла в очах і вабила до себе.
Нічниця не втрималася від спокуси перепочити тут і надивитися на яскравий гобелен із квітів. Вона лягла в пахучі трави і заплющила очі. Давно вже не почувалася такою наповненою та збалансованою зсередини. Снила про своє щасливе майбутнє вкупі з покликанням, яке встигла полюбити разом із дорогими серцю родичами. Цілий світ здавався їй казкою з добрими людьми та духами.
Хотілося обіймати кожного зустрічного і навіювати йому цілу купу добра.
— Помагай Біг! — раптом пролунав чоловічий голос над самісіньким її вухом.
Нічниця зірвалась і мало не вдарилася головою об його голову. Аж тепер усвідомила, що він схилився над нею так близько, що чути було його подих.
— Чого лякаєш? — ледь вичавила зі себе.
— Вибач, на стримався! — підморгнув їй.
Від тих очей їй стало ще тепліше в тій і без того теплій весні, яка квітувала навколо.
— Ніколи раніше тебе тут не видів, — провадив далі незнайомець. — Ти хто?
— Нічниця, — покірно промовила вона. — А ти?
— Усі кличуть мене планетником або звіздарем.
— То ти непростий?
— Начебто так.
— А непростий має ім'я, чи мама змалку кликала тебе планетником? — уже посміливішала дівчина.
— А ти гостра на єзичок! Мене звати Матвій. А ти, кажеш, Нічниця? — чи то питав, чи то стверджував чоловік і розглядав її зверху донизу.