Він був кремезної статури, хоча літами ще молодий, — принаймні виглядав не надто старшим за неї.
Нічниця знічено, проте з цікавістю, роздивлялася людського хлопця, котрий, очевидно, був своїм і серед людей, і серед духів. А Матвіїв погляд був упевнений, навіть дещо зухвалий.
— Нічничко-сестричко, ходімо зі мною в гори: маю справу на верхівці Петроса.
У голові Нічниці пульсувало: «Не йди, не йди, він тобі геть чужий». Натомість безвольно сказала:
— Гаразд!
Усі імпульси розуму вщент розбивав гучний стукіт серця, якому було байдуже, хто цей чоловік і чи безпечно йти з ним. Були тільки його очі та якась неземна принадність його рухів, слів, тембру голосу...
Вони пішли у височінь. Нічниця поволі підіймалася, підлаштовуючись під темп людини. Вони безперервно розмовляли, та більше говорив він. А їй нічого іншого й не треба було, тільки впиватися його оксамитовим голосом. У бесіді незчулися, як за кілька годин уже були на верхівці Петроса.
На гору впали сутінки, і небо всіювали зірки. Щохвилини більше і більше миготіло їх угорі.
Матвій скинув свій кабат і присів на нього, залишивши місце для дівчини. Вона не заперечувала. Сіла поруч, і його руки відразу, без вагань, оповили її своїм теплом.
— Поглянь, ото Касіопея. А там — Полярна Зірка, найяскравіша і найхолодніша з усіх.
— Ти ворожиш по зорях?
— Так.
— Але як ти знаєш, що віщує добре, а що — зле?
— Кожна людина має свою зорю, яка рухається небом. Де вона опиниться, в якому сусідстві — такі події стаються і з людиною. Мені лишається тільки «прочитати» ситуацію тієї зорі.
— Звідки ти все це знаєш?
— Від батька, а він — від свого батька, і так із покоління в покоління. Перервати не можна. Тому в нас у роду народжуються тільки хлопці, — таке наше призначення на цій землі.
— А ти хотів хоча би на мить бути інакшим, не нести на собі цей тягар? — спитала Нічниця радше в себе, ніж у нього.
— Мені звіздарство не заважає, навпаки — то неабияка розвага.
— Розвага? Це ж справа твого життя! Як це може бути розвага?
— Дівчино, ти надто серйозно сприймаєш життя. Дай собі спокій!
І вона таки дала собі спокій, геть позбулася решток докорів сумління, нахрапливих думок про те, що варто робити, а чого — ні. Чи могла вона собі докоряти, що так раптово та бездумно закохалась, — у першого-ліпшого, у того, хто ледве чи встиг добре розгледіти в ній її особисте світло. І вона віддалася йому — того ж вечора, тієї ж миті.
Чи потому шкодувала? О, ще й як! Але тієї ночі, під зорями, вона була на сьомому небі, їй хотілося літати від щастя і розказувати цілому світу про свого коханого.
Вони попрощалися над ранком. Він спустився в село, вона полинула до себе додому, так і не виконавши тієї ночі своєї роботи, знехтувавши найголовнішим у своєму житті.
До Нічниці він уже не приходив, хоча домовлялися щовечора бачитися на тій самій галявині. Вона ж ходила туди щодня, годинами чекала, шукала собі пояснень, що Матвій не прийшов, бо заклопотаний своїм планетництвом, і, щойно зможе, обов'язково вирветься до неї. Та з кожним днем її віра маліла, аж поки геть розчинилась у сутінках, під тими самими зорями, над якими він мудрував. Натомість прийшов відчай, а він спонукає душі до найбезглуздіших вчинків.
Так сталось і з нею. Вона зважилася піти до нього.
Була вже ніч. Дівчина сподівалася, що Матвій ще не спить, ворожить на зорях, приймає в себе людей і духів. Натомість застала його уже вві сні.
Спочатку розчарувалась, а потому зраділа: то ж її стихія! Нічниця нечутно просочилася крізь стіну і стала біля його ліжка. Рукою торкнулася його чола, прошепотіла:
— Усе, що мав на серці, забудь. Відтепер ти снитимеш тільки Нічницею, і вдень, і вночі, й уві сні, і при тямі!
— Нічнице, — прошепотів Матвій крізь сон.
Але вона тільки наслала на нього особливо міцний сон і втекла геть.
Тепер Нічниця почувалася переможницею: знала, що причарувала його назавжди. І байдуже, що він смертний, а вона — безсмертна. Якось воно буде, головне — що він тепер тільки її.
Наступного дня Нічниця, не поспішаючи, тріумфально прямувала на ту ж таки галявину. Наперед знала, що він уже чекатиме на неї там. І не помилилася.
Матвій зі змученим обличчям і з хворобливим блиском в очах кинувся до її ніг:
— Нічнице, що зі мною робиш? Я не можу ні їсти, ні спати, світ мені чужий і зимний, у думках тільки ти, але якось не тепло і затишно, а пекучим болем пронизуєш ціле моє тіло. Що ти накоїла? Відпусти мою розтерзану душу. І люблю тебе, і ненавиджу водночас. Чи так буває, дівчино?
Нічниця, нажахана його словами, не йняла віри, що наробила щось недобре та невідворотне. Ну, звісно ж, їй не можна вві сні навіювати кохання: це суворо заборонено законом Усесвіту. Як вона могла забути? Як? Кохання геть затуманило їй розум, інакше вона би пригадала, вона би не порушила!
— Що ж робити? Матвію, я все владнаю! — скрикнула вона.
— Запізно, мила, запізно! — вирвалось у нього з грудей.
Матвій зірвався з місця і шалено помчав у бік лісу, минав дерева, кущі, галяви та ріки, гнав кудись зі шаленими очима. Нічниця летіла за ним.
Він добіг до глибоченної яруги, озирнувся, поглянув їй просто в очі й... кинувся зі скелі.
Вона не встигла навіть утямити, що трапилося.
Він себе вбив...
Убив через неї...
Через її егоїстичні бажання...
Вона була розбита вщент...
Раптом почула у своїй голові гучний голос. Він лунав звідусіль і наповнював собою цілу її, ліси навколо, гори, ріки, кожну сутність у світі:
— Ти порушила закон! Прийди до мене!
О, вона знала, хто це. Не раз чула про Нього, про вищу сутність.
Той, Що Є ніколи намарно не кликав. Він був недосяжний для всіх людей і духів, але завжди був поруч і пильнував, аби все було в гармонії. Чи карав, чи милував, ніхто не знав, бо ніхто не бачив.
— Куди йти? — покірно спитала Нічниця.
Уже знала, що її життя висить на волоску за порушення закону.
— До витоку Чорного Черемошу!
Дівчина пішла, щокроку перечіплюючись за камені, за землю та кореняки старезних дерев.
Нарешті добралася до джерела. Воно било з-під землі потужною водою, шалено вирувало, а далі мирною змійкою звивалося між травами та смереками, дедалі набираючи сили і розмаху. Було в ньому щось незвичне — його пульс, наче то серце відбивало ритм. Тудух-тудух-тудух. Підземні поштовхи води двиготіли в тому темпі безперервно: хвилини, дні, роки, віки. Джерело пульсувало, ніби живе. Воно-бо й було живе.
— Ти тут, Той, Що Є?
— Так, — почула навдивовижу лагідний, а не грізний, як вона сподівалася, голос.
Нічниця його чула ніби у своїй голові. А очі вловили незвичний рух у джерелі: вода заклекотіла, піднялася на два метри над берегами, та не розтеклась, а набула дивної форми чи то дерева, чи то людського обличчя.
— Ти знаєш, що порушила закон? — долинуло зі стовпа води.
— Знаю. Мені прикро. Я віддала б усе, що маю, тільки би повернути час і не наробити біди.
— Не можна занапащувати людське життя, — почула у відповідь. — Утім, то був його вибір: він не хотів бути врятованим.
— Але я хотіла, я хотіла його врятувати!!!
— Я знаю...
— Як тепер будете мене карати? — вона покірно чекала на вирок і готова була попрощатися з цим світом.
— Я не караю. Карає кожен себе сам, — почула несподівано. — Досить уже того, що ти ціле життя житимеш із цим спогадом. Хотів би я і це забрати у тебе, але такий порядок у Всесвіті: кожен відповідає за все скоєне, і добре, і зле.
— Дякую, — здивовано мовила Нічниця.
— І ще. Надалі ніколи не робіть так, аби мене будили і я втручався.
Голос щез із її голови. Здавалося, Той, Що Є знову перетворився на звичайну річку чи просто заснув.
Вона сподівалася чого завгодно: своєї смерті, побачити жахливого ката — проте аж ніяк не таку справді мудру і чисту сутність, перед якою стає особливо соромно за свій учинок.