О, смерть була би легша, ніж ціле життя з усвідомленням своєї провини.
Тому після роздвоєння братового серця Нічницю охопив панічний страх, що вони вчинили переступ, порушили закон.
Тепер вона і Чугайстир ішли темною дорогою, і жінка щоразу озиралася та прислухалася до звуків у своїй голові.
Наразі було тихо. Здається, вони не розбудили Того, Що Є.
— Прийди до мене, Чугайстре! — раптом розкотом грому тріснуло у кроні дерев.
Вітер здійнявся вихором і несамовито завив.
— Що це? Хто мене кличе? — роззирнувся у круговерті шуму та буревію Чугайстир.
— Той, Що Є! — налякано вигукнула Нічниця.
— І що нам робити?
— Прийти до мене! — знову гримнув грім.
— Але куди?
— Я знаю, — вхопилася за Чугайстрову руку Нічниця і, долаючи пориви вітру, поволокла спантеличеного брата у бік витоку Чорного Черемошу.
Коли минули ліс, Чугайстр запитав:
— Звідки ти знаєш, де шукати Того, Що Є? Ніхто ніколи його не бачив.
— Не бачив той, хто не має на собі вини. А я маю.
— Яку?
— Зараз не час виливати душу, — обрубала Нічниця.
Далі Чугайстир не розпитував: надто добре знав свою сестру. Тому лише міцніше притиснув до грудей маля, зціпив зуби й упевнено рушив слідом за Нічницею. Знав, що від Того, Що Є, не сховатися.
Вона легко знайшла ту стежку, якою прямувала, здавалося, сотню років тому.
Джерело річки застогнало і вирвалося на волю так само, як тоді, вода піднялася до небаченого рівня. Цього разу було важко осягнути велич Того, Що Є.
— Нічнице, ти знову тут, — мовив Той, Що Є. — Хоча цього разу вини на тобі нема.
— Вина — на мені, — сказав Чугайстир. — Я готовий відповісти за свій учинок, тільки не карай невинну дитину!
— Ти ж знаєш, що пішов проти природи? — запитав голос.
— Знаю, але зробив це не з ненависті, а з любові до сина.
— Я бачив. Але природа завжди повертає собі своє, хоч би як людина чи дух намагалися її змінити. Боюся, щоби людській дитині не довелося розплачуватися за отримане безсмертя.
— Порятуй його, благаю!
— Я ніколи не йшов і не піду проти природи, — ви це добре знаєте. Я також не втручаюсь у волю людини: вона сама вибирає свій шлях. Чи занапастить хлопчина себе, чи спокутує своє безсмертя, залежатиме тільки від нього. Я тут лише для того, щоби тримати рівновагу, а не для кари. Якщо людина надто холодна і не має в собі тепла, вона просто згорить біля вогню, навіть якщо той вогонь хотів би її наблизити до себе. І тільки якщо їхні температури схожі, вони співіснуватимуть і надалі. А тепер іди і пильнуй сина: не дай йому схибити у бік мороку!
Вода знову повернулась у своє русло й відновила ритмічне серцебиття з надр землі. Нічниця ще раз пережила те саме відчуття, що й багато років тому. Тепер вона разом із Чугайстром матиме новий обов'язок: виховати й урятувати від мороку людське дитя.
60-ті роки XX ст.
Розділ 1
Над Дзембронею щось розляглося несамовитим дзижчанням. Люди кидали вила і сапки, вибігали зі стодол і з хат, зліталися з кичер у долину, задирали голови до неба й чудувалися з літального апарату, який ширяв над їхніми головами. Старші падали ниць на землю, хрестились і били поклони, налякані, що настав кінець світу, що їм за мить доведеться постати перед Страшним судом і через любасок-коханок вічно горіти у вогняній геєні, тому про всяк випадок голосно вигукували: «Всякеє диханіє да хвалить Господа!»
Над ними і справді летіло щось незбагнене: в Дземброні вперше побачили вертоліт. Він голосно гуркотів, а величезним гвинтом розмахував так, що вітер розкидав копиці біля найближчих хат. Сіно розліталося навсібіч, але гуцули навіть не думали сердитися, бо добре знали, хто там летить.
Селом миттєво розлетілася вістка, що це «їхні» Якутович і Параджанов летять на гору Смотрич із кіноапаратурою, щоби знімати там однойменну полонину. Але на те вона й екзотика, щоби додивитися її до кінця. Люд біг за гвинтокрилом, але де там було ногам догнати таку машину! А кортіло ж бо знати, як то знімати будуть, бо для дзембронців це було вперше — на відміну від криворівнян і верховинців, котрі уже звикли до крику: «Світло, камера, мотор!»
Тут на поміч прийшла Марічка Іллюкова:
— Людоньки, біжімо до моєї ґражди: звідти добре видко полонину, але тре бінокля!
— У мене є! — загукав із натовпу дід Петро. — Ще з війни тримаю!
— То беріт, вуйку! — заволав натовп.
Дід Петро метнувся до хати, а публіка тим часом уже топтала пилюку дорогою вгору до Іллюків. Там займали позиції: хто на подвір'ї, хто на хаті, а кому дісталися гірші місяця, під ґраждою, звідки Смотрич було видно зле.
Дід Петро встиг саме вчасно: вертоліт щойно приземлився на полонині й зараз мали вивантажувати апаратуру. Власник військового бінокля спочатку сам витріщив очі у дві лінзи і довго щось розглядав.
— Ну шо там, діду? — нетерпляче кричали ті, що сиділи поруч.
— Сіли, — авторитетно заявив гуцул, не відводячи від очей бінокля.
— Ну, і шо тепер?
— Викігают!
— Шо?
— Та шо, шо? Пачки! — з гордістю повідомив дід, почуваючи свою неабияку значущість.
— А шо в тих пачках, діду?
— Не виджу!
— Дайте мені!
— Нє, зара всьо буде видко! — гримнув дідо. — О, всьо, виджу!
— Шо?
— Виносят єкіс дишла!
— Єкі ше такі дишла?
— Або я знаю? Певно, коней впрігати будут!
— Єких коней, вуйку! Та то вони кінокамеру ци мікрофони на таку тичку чіплєют, — то мені переповідав один з Криворівни, — з виглядом знавця заявив хлопець, котрий сидів на самому вершечку хати.
Дід іще раз пильно зиркнув у бінокль:
— А не, то трембіта! — радісно вигукнув дід Петро.
— Йой, діду, ви гет сліпі, віддайте мені, — гукнула пишногруда молодиця, котру всі знали як ту, що на кожному кроці пускає бісиків чесним ґаздам і любить брати ініціативу у свої руки.
Недовго думаючи, вона вирвала бінокль із Петрових рук.
Тепер переповідати взялася місцева Афродита.
Так у долині дволінзовий апарат переходив із рук у руки, а тим часом на високому Смотричі починався інший ритуал.
Поки оператор Іллєнко та його помічники розкладали свою техніку, Якутович показував Параджанову локації, які творча команда затвердила за фотографіями, зробленими напередодні.
— Ми вибрали оту кошару, і звідти мають бути оці загальні плани, — пояснював, жваво жестикулюючи, Якутович.
— Так, ану, синку ходи сюди! — гукнув Параджанов Миколайчукові.
Артисти прилетіли сюди вже нагримовані й одягнуті в костюми. Саме мали знімати перші дублі сцени побуту вівчарів на полонині, а до вівчарів, за сценарієм, щойно приєднався герой Миколайчука — Іван Палійчук.
— Синку, ану спробуй проказати свій текст отут, перед отарою овець. А потому маєш приклякнути і разом із вівчарями змовити молитву. Хлопці, котрі грають ролі вівчарів, усі сюди! Репетиція!
На полонині, поміж сотнею білих овечок, стали навколішки п'ятеро чоловіків, а серед них і Миколайчук. Молилися за те, щоби Бог беріг їхню отару і дозволив повернути господарям кожну тварину.
Миколайчук стояв на колінах і шепотів молитву. Він заплющив очі й радів, як мала дитина: досі не міг повірити, що то саме йому пощастило отримати цю роль. Бо ж він тут майже місцевий — уродженець сусідньої Буковини. Має в генах горянські звичаї, кожною клітиною тіла відчуває свого героя. Та і, зрештою, єдиний із цілої знімальної групи, хто має стосунок до гір. Куди там москвичам чи киянам збагнути єство Чорногори! А він тут удома!
— Батьку, — по-родинному звернувся Іван до Параджанова, — як ви надибали таку красу?
— Спочатку Якутович привіз, а потім уже я сам бродив горами і, як кажуть тут, набувався.
— Неймовірні місця! — Миколайчук розлігся на випареній сонцем траві. — Хочу привезти сюди мою Марічку.