— То ти маєш Марічку? — ліг навзнак біля Миколайчука Параджанов, користаючи з вільної хвилини, поки освітлювачі виставляли світло. — Достоту як у наших «Тінях...». Що за Марічка?
— З моєї Буковини. Її село від моєї Чорториї за тридцять кілометрів. Але познайомилися ми в Чернівцях, у студії при музично-драматичному театрі. Щойно її вперше побачив, уже ні про кого іншого й думати не міг.
— Закохався, хлопче? То чого довго думати? Одружуйтеся — та й по всім.
— Що ви! То дуже серйозний крок. Я, я... не знаю, — знітився Іван.
— Ти зможеш пережити, якщо втратиш її?
— Ні, — опустив голову додолу Миколайчук.
— То хапай, поки твоя! — беззаперечно мовив батьківським тоном режисер.
— Не вір тим дівкам, особливо якщо їхнє ім'я Марічка, — долинуло з лівого боку.
Іван і Параджанов одночасно повернули голови туди. То був Тарас «принеси-подай».
— А чого ж так приречено, хлопче? — засміявся режисер. — Звідки таке розчарування в жінках?
— Та знав я одну Марічку, — нічого доброго з того не вийшло. Почитайте Коцюбинського, що Гутенюкова зробила з Палійчуком.
— Та це ж вигадки, — заперечив Сергій Параджанов. — Мабуть... — додав.
— А якщо ні? Ви ж бачите, скільки людей нам каже, що то було насправді, — по-змовницьки прошепотів Тарас.
— Навіть якщо так, — у тому самому тоні, майже пошепки, відповів режисер, — то ім'я тут ні до чого. Іване, а ти отак за свою Марічку міг би дати втяти собі одну руку? — запитав цілком серйозно.
— То ви жартуєте чи справді таке питаєте? — усміхнувся Миколайчук.
— Серйозний як ніколи!
— Певно, втяв би! — реготнув артист.
— Тоді час засилати сватів, чи як там у вас кажуть?
— Думаєте?
— Негайно!
— Але ж у мене зараз зйомки, а вона з хором імені Верьовки от-от поїде на гастролі за кордон.
— Кажу тобі: негайно! Завтра я тебе відпускаю. Але щоби за тиждень привіз сюди свою Марічку на медовий місяць, чув?
— А знаєте, так і зроблю! — вигукнув Миколайчук, зірвався на рівні ноги, підскочив до Параджанова, по-чоловічому обняв його і погнав полониною — остудити молодечий запал свистом вітру у вухах.
— Ет, молодняк! — провів його поглядом режисер. — Може, то й собі закохатися?
— Нічого в тому доброго нема, — вкотре пробурмотів Тарас.
— Іди звідси! — гримнув Параджанов. — Теж мені Дон Жуан із Коломиї.
Розділ 2
Знімальним майданчиком прокотився поголос:
— Він приїжджає нині!
— А може, все ще буде добре? Може, зійдуться характерами двоє впертюхів?
— Та яке там!
— Ото будуть іскри кресати!
— І громи бити! — перешіптувалися між собою у знімальній групі.
З чорної «Волги» посеред Криворівні вийшов високий поставний чоловік років п'ятдесяти. Кинув оком на навколишні гори, на хатини і попрямував до майданчика, «начиненого» кінотехнікою. Було в ньому щось демонічне: глибоко посаджені чорнезні очі, різкий погляд, незвичні западини під вилицями.
— Ну, привіт, роботяги! — гукнув до колективу.
— Дай, Боже, здуровічька, як тут кажуть! — вийшов йому назустріч Сергій Параджанов. — Таки прийняли пропозицію знятись у моєму кіно?
— Я не у ТВОЄМУ кіно знімаюсь, а у фільмі кіностудії Довженка, — зверхньо відповів чоловік.
— Як скажете, лауреате премії першого ступеня, — вколов актора Параджанов.
Грузинський актор Спартак Багашвілі, на той час уже мега-популярний у Радянському Союзі, й вірменський режисер Сергій Параджанов були на ножах. Вірменин-бунтар, котрий не визнавав зашореності й дебілізму комуністичного устрою, не міг змиритися з тим, що Спартак Багашвілі прийняв у 41-му «Сталінську премію першого ступеня» від чортяки Сталіна. Грузин натомість не визнавав жодних авторитетів, на знімальному майданчику він був сам по собі, а режисери не мали біля нього права голосу. Параджанов добре про це знав, але нікого кращого на роль гуцульського мольфара Юри не бачив. Тому заради мистецтва переступив через особисту неприязнь і таки покликав зірку до своєї стрічки. Роль зацікавила і Багашвілі, тому він теж погодився на співпрацю.
— Слухайте, — мовив Параджанов. — Перш аніж братися за роботу, хотів би, щоби ви зустрілися зі справжнім мольфаром, — аби подивитися, що воно таке.
— О, від такої зустрічі не відмовився би, — Спартак продовжив бесіду вже з помітним зацікавленням.
— Я про все домовлюсь, а ви наразі поселіться в готелі й розгляньтеся, що тут і як.
Уже наступного дня Параджанов послав Тараса «принеси-подай» до місцевого мольфара з проханням прийняти режисера й артиста.
Тарас прибіг назад захеканий:
— Мольфар каже, щоби ви приходили, але найліпше — на Святого Юрія, бо того дня активізуються потойбічні сутності й найкраще чарувати.
— Та хоч на День радянської армії! — задоволено вигукнув Параджанов.
Страшна нетерплячка брала режисера, але сказав мольфар на Юрія — значить треба дочекатися.
На самого Юрія, щойно почало сутеніти, Спартак Багашвілі та Сергій Параджанов рушили в один із присілків сусіднього від Криворівні села — Верхнього Ясенова. Місцеві кажуть, що в тому куті мольфарували, відколи стоїть світ, і що найліпше в темну пору доби туди не пхати носа.
Двоє чоловіків ішли мовчки. Бракувало спільних тем, та й навіщо без потреби розхитувати повітря? Спочатку Параджанов хотів завести Спартака до того дідка з Дземброні, та місцеві сказали, що він ніякий не мольфар і на тому не розуміється, — так собі часом пророкує людям, але воно ніколи не збувається. Тому ніхто його серйозно не сприймає. Натомість режисерові порадили навідатися до криворівнянського гуру магії.
Дорога була далека, хоча нетутешнім здається, що вислів «за тов горов» мав би означати «недалечко». Та на те вони й гуцули, щоби мати своє окреме поняття віддаленості, а ще, вочевидь, неабияке почуття гумору щодо приїжджих.
Тож поки «кіношники» добралися до пункту призначення, на них упала цілковита темрява — хоч в око стрель. Та ще й карпатський чортяка кудись подів Місяць. На горі височіла тільки одна хатина, тому помилитися було неможливо.
То й була мольфарова оселя. У вікнах не світилося, вогник пробивався тільки крізь шибку горища.
Параджанов постукав у двері. Чекати довго не довелося. Рипнула деревина, і з-за дверей вигулькнув дідок із помережаним зморшками обличчям.
— Слава Ісу, — привітався режисер.
— Слава навіки. А-а-а, то ви! — впізнав Параджанова мольфар. — Малий казав, що ви прийдете до мене!
— То — Спартак. Він буде грати роль мольфара, тому хоче подивитися на ваші замовляння.
— То йо, заходьте, — запросив дідок.
Його хата всередині й справді нагадувала чаклунську барлогу: ціла закидана зіллям і різними склянками, а ще — гуцульським начинням. У правому кутку стояла бартка — топірець, спертий лезом до стіни. А ліворуч тулився п'єц. Режисер зупинився у дверях, аби розглянути все своїм натренованим оком антиквара. Він прикипів поглядом до розфарбованих керамічних кахель пічки. Вони були, як іконостас: верхній ряд зображав релігійну тематику, другий і третій — побутові сценки, нижній — чомусь воєнні події.
— Ого, який тут у вас витвір мистецтва! — вигукнув Параджанов.
— Та яке там мистецтво? Старе як світ! — махнув кістлявою рукою згорблений дідуньо.
— У тому і його вартість!
— А йдіт! Кому то тре? — знову махнув тою самою рукою мольфар і звернувся тепер до актора:
— То як ви, кажете, називаєтеси?
— Спартак Багашвілі.
— А я Нечай, предвічний дід, бо вже жию бозна-кілько.
— То що ви нам зможете показати? — не бажав гаяти час режисер.
— А шо тре?
— Ну, в нас буде сцена, де мольфар відганяє грозу. Можете таке?
— Та ба, чо' ж не можу? Ходіт надвір.
Мольфар вийшов перший, за ним вибігли і двоє іноземців, котрі не йняли віри, що такий немічний дідусь от-от покаже їм хоч якесь диво. Надто це вже було зі світу фантастики.