— Може, тому що вона змінює свою структуру під впливом слова, звуку? Особисто я в це вірю, а ти?
— Напевно, теж, хоча не впевнений...
— Принаймні наші предки інтуїтивно, без знань молекулярної фізики, це знали. А ще боялися води, вірили, що в ній живуть різні міфічні духи, — вона перевела розмову в легшу, ненаукову, площину.
— Добре, що ми тепер мудрі й розуміємо, що то лише казки, — роздумував уголос Ярема.
— Не знаю, мені чомусь важко повірити, що наші попередники були такі обмежені, щоби вірити в те, чого ніколи не бачили. Може, все — не такі й вигадки...
— І ти в це віриш?!. Дівчино, в еру інтернету, супутників і ядерної зброї, думаєш, у воді чи в лісі є щось невивчене? — скептично мовив Ярема.
— Хтозна... — лишень усміхнулась у відповідь.
— Та-а-к. Байки байками, а переночувати хоч десь пасувало би, — Ярема вийшов із холодої води, взувся і першим пішов у бік хат.
Олеся задріботіла за ним.
Телевізійники зазирали чи не в кожне подвір'я, де висіло оголошення «Вільні місця», перепитували, кого могли, та всі садиби вже зайняли до них спритні туристи. Та і приймати квартирантів на одну ніч місцеві ґазди не поспішали: не прибутково. Так Олеся і Ярема тинялися від хати до хати з добру годину чи й зо дві. Тим часом на село вже впала густа карпатська ніч.
— У мене все зайнято, діточьки, — билась у груди одна гуцулка. — Але слухайте шо. Моя сестра має стареньку хату. Там до неї приїхают люди, які хотє відчюти спраудєшне гуцульске життє. Вона дорожчя, ніж звиклі садиби...
— Нам підходить! — не задумуючись, вигукнула Олеся.
Вона вже уявляла ночівлю в дерев'яній старій гуцульській хатині. Ярему така перспектива не надто втішила, та варіантів не було.
Гуцулка повела їх вузькою стежкою, яка звивалася догори між купинами, порослими мохом і брусницями, які тут місцеві називали ґоґодзами.
— А ви здалека до нас приїхали?
— Зі Львова, — відповів небагатослівний Ярема.
— Якби'сте дали знати наперед, ми би вам вішукали добру хату, а так мусите капарати в старій.
— А мені подобається така пригода, — Олеся не відставала від гуцулки й підганяла оператора, коли той сповільнювався.
Хвилин за п'ятнадцять жінка зупинилася біля дерев'яної хатини — достеменно такої, як у музеях народної архітектури і побуту. Вхід обрамлював різьблений відкритий ґанок із аркою. Обабіч дверей зиркали у двір низькі маленькі вікна з хрестоподібними рамами. «Очі» хати здавалися нікчемно малими порівняно з високою стріхою під дерев'яним ґонтом.
— Bay! — вигукнула Олеся, першою забігаючи на ґанок.
Щойно жінка відімкнула двері й засвітила світло, Олеся вскочила до сіней. Як і в кожній старій хаті, до кімнат вели двоє дверей — праворуч і ліворуч. Праворуч виявилася більша, ліворуч — менша, яка колись була коморою.
— Ту на п'єці маєте баняки, чайник. Ключ — онде, даю вам. Діучьині дамо малу кімнату, а хлопцям — биршу, бо там два ліжка. Завтра принесете мені ключ, та й розрахуємся — підсумувала гуцулка і попрощалася.
— Ярку, не кисни, — Олеся дала Яремі вдаваного ляща. — Це ж така рідкісна нагода — пожити в музейному експонаті, — аж пищала від захоплення дівчина.
Вона за мить оббігла навколо стола, лавок, зазирнула в піч і під дерев'яне ліжко.
— Старий, оце так відрядження!
— Мені, звичайно, зручніше було би біля душу, але погоджуюся: переночувати тут — це цікаво. Так! Ти залишайся тут, а я піду по вуйка Любка і по наші речі, — скомандував Ярема.
Тепер Олеся мала час, аби на самоті відчути атмосферу незвичної хати. Вона сіла на ліжко і вслухалась у давню тишу. Було щось первісне в цьому. Тут усе дихало старовиною: меблі, стіни, горщики. Господиня добряче подбала, щоби тут не насмітила цивілізація. Зрештою, у тому і привабливість такого зеленого туризму.
За годину до хати повернулися вуйко Любко і Ярема, обвішаний своїм і Олесиним наплічниками, кофром зі штативом і сумкою з камерою, світлом, мікрофонами, акумуляторами.
— Віслючок прийшов, — усміхнулася дівчина.
— Нехай працює, поки молодий. — вуйко Любко поплескав Ярему по плечі. — А от коли я був молодий, машин ще так не було, то я мусив усе на собі тарабанити, коли ми студентами їхали в Карпати. Зозулько, які то були часи... — вуйко Любко почав свою тисяча й одну розповідь.
Але цього разу його не дослухали.
Бо раптом жарівка, яка до того спокійно світилася, почала мигати, вимикатися, а тоді за мить знову вмикатися. Таке враження, ніби хтось бавився вимикачем. Так тривало кілька хвилин.
— Що за чортівня?!. — вигукнув вуйко Любко.
— Не подобаються мені такі вибрики електромережі. Може «коротнути», і тоді дерев'яному раритету — гаплик, — припустив Ярема.
Та щойно він почав обмацувати стіни в пошуках щитка з електричними запобіжниками, як світло раптом припинило мигати.
— Ну от, уже зробив, — усміхнувся хлопець.
— Яремо, про всяк випадок перед зйомкою перевір, чи заряджені всі акумулятори, — попросила Олеся.
— Вони повні. Щойно вранці перед самим виїздом я зняв їх зі зарядки, — відповів Ярема. — Не віриш — можеш глянути.
Хлопець витягнув із кофра камеру, ввімкнув, зачекав кілька секунд, потому вимкнув і знов увімкнув...
— Не може бути, я ж перевіряв, — задумано мовив оператор.
— Що сталося? — запитала Олеся.
— Це мала бути цілком заряджена батарея. Спробую іншу.
За мить на хлопцевому обличчі намалювалося ще більше здивування:
— Не повіриш: і цей акумулятор — «нульовий».
— Слухайте, зозульки, ми можемо в цій хаті бавитися в духів. Викликаю дух мольфара, гуцульського чародія-а-а-а!!! — підняв угору руки вуйко Любко.
— О, так, тут повно духів! Ото щойно двох побачила, — засміялася Олеся.
— Та хто їх знає, тих гуцулів? Вірять у всяких чугайстрів і арідників!
— Вірили, а тепер уже ні. Нині он супутникові антени на кожній карпатській хаті, Wi-Fi роздають звідусіль. Цивілізація, на жаль, наступає на п'яти, — Ярема склав камеру назад у кофр. — Зараз поставлю заряджатись акумулятори і розжену ваших духів, яких ви накликали.
Ближче до півночі перед хатою затріскотіло багаття.
— Мням, спечемо картоплю і ковбаски, смакота буде! — облизався вуйко Любко, розрізав кожну картоплину навпіл, уклав туди кавалок сала і загорнув у фольгу.
— Підтримую! Я вже зголоднів, як вовк! — Ярема підкинув до багаття дров.
Телевізійне товариство ще довго сиділо біля ватри. І не лише заради їжі — більше для того, щоби набутись у Карпатах, бо ж які гори без нічного вогнища?
Дрова стиха потріскували, а в нічне небо злітали дрібні іскорки, які у своєму леті згорали дотла і знову народжувались уже в нових жаринках. Здалека долинало жебоніння Черемошу, жваво сюрчали цвіркуни, а горизонт підпирали чорні тіні гір і шпичастих смерек. Усі троє мовчали. Кожен думав про своє, та спільним було почуття присутності чогось незбагненного, невідомого. Так часто буває поміж темних гір, але цього разу воно витало в повітрі з особливою силою — силою нерозгаданих легенд.
Розділ 2
На ранок свіже повітря випередило будильники на мобілках і розбудило дітей асфальту.
— Зозульки, сніданок готовий! — вигукнув вуйко Любко, який уранці вже встиг розпалити в печі, підігріти воду для кави-чаю і наробити канапок.
— Ого, коли ви встигли, вуйку Любку? — підвівся з ліжка Ярема.
— Ви взагалі спати лягали? — озвалася зі свого ліжка Олеся.
— Виспався, як кінь! — констатував вуйко Любко.
Коли смачно поїли, Олеся скомандувала:
— Так, хлопці, треба збиратися, бо роботи нині — ціла купа. Двічі повторювати було не треба: дисципліна в їхньому колективі склалася залізна. Відпочинок — відпочинком, а робота — насамперед.
Раптом хтось постукав у двері, а тоді поволі прочинив їх. Крізь шпаринку зазирнув молодий хлопець: